Марина ГРИМИЧ
СПЕЦИФІКА ПРОВЕДЕННЯ
ПОЛЬОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
У СЕРЕДОВИЩІ УКРАЇНСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ ЗАКОРДОНОМ
У СЕРЕДОВИЩІ УКРАЇНСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ ЗАКОРДОНОМ
Maryna Hrymych
The Special Techniques of Conducting Fieldwork
Research Among the Ukrainians Abroad. RESUME.
The author shares her fieldwork experience in the
Ukrainian communities abroad and submits the classification of different groups
of interviewees, suggests the content topics for interviews and defines the
differences in conducting fieldwork in Ukraine and abroad. Different migration
waves in Canada and Brazil have created their own segments of Ukrainian
regional post-immigration heritage (subculture). Usually they maintain their
own infrastructure, institutions, priorities and their own subtype of identity.
The type of fieldwork depends on what subtype of post-immigration subculture
has been researched.
Key words: diaspora, immigration, fieldwork research, research
methods.
Історія
діаспорних досліджень в Україні – порівняно молода сфера історичної та
етнологічної науки. В Радянському Союзі тема закордонного українства з
відомих причин була майже закритою для науковців. Однак за двадцять років діаспорознавство
в Україні вже має значні здобутки і навіть встигло «відпрацювати» перший цикл,
який є типовим для початкової стадії вивчення нерозробленої досі тематики.
Зазвичай, коли дослідники беруться за недосліджену тему, вони тяжіють до узагальнень, описовості,
а нерідко й компіляційності, і це не є ґанжем, а абсолютно необхідною стадією
наукового пошуку. Адже «піонери» нової тематики мають складне завдання: з
одного боку, ввести в науку новий інформативний сегмент, а з іншого, –
підготувати публіку до його сприйняття. Коли цей – вступний – цикл відпрацьовується
і вичерпується, розпочинається новий дослідницький етап, який характеризується
активним пошуком нових джерел, їх накопиченням і на основі їх аналізу
поглибленим вивченням тематики.
Власне,
саме це відбувається сьогодні з діаспорознавством: дослідники перебувають у
гарячковому стані пошуків нових інформаційних джерел. Це здійснюється у двох
традиційних методичних напрямках: польовому (інтерв'ю або опитування, включене
спостереження, фото-, віде-о та аудіо-зйомка) та так званому «кабінетному»
(архівна робота і пошуки невідомих опублікованих джерел, передусім спогадів).
Пропонована
стаття стосується польових методів збору інформації про закордонне українство.
Варто
зазначити, що Україна дістала у спадок від радянської фольклористики та
етнографії досить якісну школу польових досліджень, яка, в свою чергу,
базується на кращих традиціях вітчизняних дослідників другої половини ХІХ –
першої третини ХХ ст. [Див.:2; 8].
Тож коли етнологи замислилися над тим, щоб розпочати польову практику
закордоном, здавалося б, нічого не могло завадити цьому. Однак на практиці все
виявилося набагато складнішим, передусім через фінансові причини. Саме вони
стали причиною того, що польовий досвід українських дослідників закордоном є
порівняно небагатим, хоча й достойним [3;
4; 5; 6]. Щоправда, це не означає повної відсутності польових досліджень в
українському середовищі закордоном. У деяких регіонах розвинулася свої місцеві
потужні збирацькі традиції, зокрема, в Башкортостані [1; 7], Канаді [9; 10; 11; 15]
тощо.
Пропонована
стаття базується на досвіді польових досліджень автора в Канаді (2006-2011 рр.)
та Бразилії (2009, 2011 рр.).
Передусім
варто дати характеристику об'єкту наших польових досліджень, а саме українським регіональним
імміграційним і пост-імміграційним субкультурам.
Досвід
автора свідчить про те, що різні міграційні хвилі в Канаді та Бразилії (подібно
до інших країн) витворили різні сегменти української регіональної пост-імміграційної
субкультури (часовий або історичний чинник), які часто існують автономно (хоча
й не зовсім ізольовано) один від одного. Кожен з них має свою інфраструктуру,
свої організації, свої інтереси й пріоритети і свій підтип ідентичності.
Кожен
зазначений вище сегмент імміграційної і пост-імміграційної регіональної
субкультури, в свою чергу, складається з менших ареальних (просторовий або
географічний чинник) блоків.
Разом
з тим у кожній країні є і парасолькові інституції – передусім церква, а також
громадські об'єднуючі організації, в Канаді це КУК [14], а в Бразилії – Українсько-бразильська центральна репрезентація
[13]. Вони виконують важливу
політичну об'єднувальну функцію.
Таким
чином, певна пост-імміграційна регіональна субкультура в кожній країні схожа на
клаптикову ковдру (квилт) або на аплікацію, в той час як «материнський» тип
культури (в нашому випадку – в Україні) і в історичному і в географічному
вимірах є «суцільною матерією» з історичною та географічною неперервністю.
Як
результат, перша і друга хвилі імміграції та їх нащадки сформували в Канаді та
Бразилії (як і в інших країнах Північної та Південної Америки) окремішнє
культурне середовище, відмінне від того, яке витворила третя хвиля імміграції.
А четверта хвиля в Канаді (в Бразилії вона відсутня) також має свою етнокультурну
специфіку, і ця спільнота тримається дещо осторонь від перших двох. При цьому
усі три згадані вище типи спільнот є (більшою або меншою мірою) носіями української ідентичності.
Щоправда, жодна із них не є моноідентичними, усі вони (уключно з 4 хвилею і
трансемігрантами) є носіями подвійної ідентичності.
Таким
чином, українське середовище в тій чи іншій країні закордоном, по-перше, є
сегментованим за географічним та історичним чинниками, а по-друге, є не
«чистими», моноетнічними, а так би мовити, «суржиковим», оскільки є виявом
подвійної (пост-імміграційної) ідентичності.
Загалом же – в межах
кожної країни витворилася своя спільнота (у даному випадку канадсько-українська
і бразильсько-українська), яка є носієм регіональної пост-імміграційної
субкультури.
Якщо
брати певну українську спільноту певної країни як цілісність, то, залежно від
того, наскільки українська складова їхньої етнічної ідентичності яскраво виражена і усвідомлювана, в ній
можна виділити «ядро» – діаспору,
під якою ми розуміємо активну частину, – і «мантію» (терміни наші. – М.Г.), де
етнічна ідентичність є неусвідомлюваною або навіть ігнорованою. Це своєрідні
епіцентр і периферія спільноти,
«кісточка і м'якоть» плоду, якщо вжити метафору.
Методика
проведення польових досліджень серед закордонного українства (та й не тільки
українства, автор має досвід вивчення також кримсько-татарської діаспори
закордоном) якраз і залежить від того, чи ми маємо справу з «ядром» української
спільноти, чи з «мантією». «Ядра» в різних країнах дуже подібні між собою, а от
«мантії» – дуже різні. І якщо до «ядер» з різних країн можна застосувати
однакову (або принаймні подібну) методику польового дослідження, то до «мантій»
треба розробляти методичний підхід окремо.
Почнемо
зі специфіки опитування в середовищі «ядер». Тут ми маємо справу зі свідомою
частиною, де етнічна приналежність є плеканою. До «ядра» значною мірою належать
представники третьої хвилі еміграції до Канаді та Бразилії. Це – люди, які
виїхали з батьківщини після Другої світової війни, мають подібні долі,
їхні діти виховувалися в українських оранізаціях у патріотичному дусі і
приблизно однаково (в кількісному вимірі) асимілювалися. Приступаючи до
опитування післявоєнної еміграції, знаєш, що найкраще будуть висвітлені теми:
війна, табори DP, полон (для колишніх вояків дивізії «Галичина»). Ці
респонденти (ідеться про самих учасників подій, а не їхніх дітей) дуже добре
володіють українською мовою, їхні інтерв'ю після транскрипції дуже легко
трансформуються в оповіді (шляхом вилучення запитань інтерв'юера), крім того,
нерідко їхні вже опубліковані спогади (як у випадку з колишніми вояками дивізії
«Галичина») є добротним першоджерельним матеріалом.
Цікавими
темами для опитування як самих «діпістів», так і їхніх дітей та внуків, є імміграційна та діаспорна субкультура,
процеси адаптації тощо.
Оскільки
третя хвилі еміграції осіла переважно в містах, то традиційна культура в
їхньому середовищі представлена не в її природному – функціоналнму – стані, а
на символічному рівні. Теорію вивчення співвідношення іммігрантської та
символічної ідентичності докладно запропоновано канадьским дослідником
Богданом-Робертом Климашем [9] і
продовжено в працях сучасних дослідників [11].
Що
стосуєься «мантії», то тут ситуація інакша. Серед респондентів цього типу можна
виділити передусім тих, які практично вже розчинилися в новому середовищі, і
лише окремі ознаки або маркери (наприклад, ім'я чи дитячі спогади про бабу)
нагадують про етнічні корені. Цей зріз суспільства також повинен бути об'єктом
дослідження, оскільки зосереджуючись лише на «ядрі» ми даємо спотворену картину
дійсності, часто приймаючи бажане за дійсне.
Методика
опитування цієї групи своєрідна тим, що тут питальники більше носять не
етнокультурний, скільки етносоціологічний характер. Тут ефективніше
здійснювати анкетування (з
можливістю вибору відповіді на запитання), аніж опитування, оскільки тут
кількісний вимір важливіший, аніж якісний. Тема, яку ефективно розробляти щодо
цієї групи репондентів, - це
«розмита» етнічна ідентичність.
Іншу
полярну групу «мантії» становить населення етнічних анклавів, місць компактного
проживання українського населення. У цьому випадку переважно йдеться про
сільське населення (в Бразилії – колонії, в Канаді – фармарські околиці).
Етнічність для них – це дуже часто неусвідомлювана субстанція і водночас це є
природне середовище, в якому вони народилися і проживають.
Потенційні
респонденти, які належать до цієї групи, - це представники найстарших двох
аграрних хвиль еміграції. У цьому випадку ми вже можемо говорити про них майже
як про автохтонів, оскільки 100 років – це більш, ніж достатній час, щоб
вважатися корінним населенням країни проживання. Вони є канадцями чи
бразильцями, а Україна для них є абстрактним образом «старого краю», який
співвідноситься з терміном «історична батьківщина».
В
українсько-канадській та українсько-бразильській сільських спільнотах на
сьогоднішній день витворилася різна етнокультурна ситуація. Процес асиміляції
українського населення в Бразилії настав пізніше, аніж в канадському середовищі
приблизно на 50 років. Цим і зумовлена різна специфіка опитування в згаданих
двох країнах. В бразильських колоніях традиційна українська культура ще існує
«тут і зараз», інформаторами може стати будь-хто: дитина чи стара людина. Тут
дуже ефективні такі методики, як опитування (за винятком анкетування), фото-,
відеозйомка. Основу питальника може скласти система питань, розроблених для
проведення опитування в Україні, однак значно змінена відповідно до місцевих
умов і з ретельним попереднім вивченням місцевої говірки, адже нерозуміння
однією зі сторін іншої веде до спотворення інформації або взагалі її
відсутності.
У
Канаді ж про традиційне життя можуть розповісти лише респонденти, народжені не
пізніше, ніж в 1930-х рр. Кількість питань у питальнику буде значно менша, а
сам він – максимально спрощений. Тут варто працювати не над поглибленням теми,
а над накопиченням інформації про різні теми. Тобто, якщо в бразильських
колоніях ми «копаємо вглиб», то в канадських фармарських околицях ми «перекопуємо
діялянку вшир».
Сучасні
фармарі українського походження в Канаді є носіями загальноканадської (а якщо
точніше, то канадської прерійської) фармарської культури, яка лише в окремих
точках (церква, цвинтар, календар, історична пам'ять, «бабина скриня») може
мати українські прояви. Тим не менше багато-хто з них чітко усвідомлює своє
етнічне походження.
Отже,
тепер простежимо поетапно, як має відбуватися польове дослідження.
1.
Підготовчий етап: з'ясування, до якого сегменту
імміграційної чи постімміграційної культури належить респондент, вивчення
історії еміграційної хвилі і розробка (вибір) питальника/ів відповідно до цього.
2.
Адаптація до респондента та його середовища: освоєння
говірки, встановлення психологічного контакту.
3.
Опитування. Спонтанне опитування є дуже ефективним в
польових умовах закордоння. Дуже часто розумієш, що підготовлений заздалегідь
питальник може стати лише основою,
тематичним окресленням інтерв’ю. А самі питання треба формулювати “тут і зараз”,
миттєво реагуючи на середовище, в якому проводиться інтерв’ю. Звичайно, для
молодого або неадаптивного чи негнучкого дослідника це здійснити часом важко. Однак
саме в цьому і полягає специфіка роботи в незнайомому середовищі.
4.
Незалежно від того, в якому сегменті спільноти працює
дослідник (в ядрі чи на перефирії), важливо пам'ятати, що опитувати потрібно не
лише українців, а й тих, хто живе поряд з ними, аби уникнути суб'єктивного
висвітлення проблеми. Якщо це
неможливо зробити через мовний бар'єр, принаймні вставити в свій питальник,
розрахований на українців, велику групу питань про життя інших спільнот, що
живуть разом з українцями. Етноцентричний підхід шкодитъ навіть в Україні, а в закордонному
середовищі він спотворює реальну картину дійсності.
5. Етика. Працюючи в
Канаді, мають бути юридично відпрацьовані всі юридичні моменти щодо дозволу на
інтерв’ю і дозволу на публікацію матеріалів опитування чи фото-відео
досліджень. У Бразилії такі питання поки що не постають, однак дуже скоро
можуть виникнути.
Підводячи підсумки можна сказати, що польова практика в умовах
діаспори має свою специфіку. Самі методи лишаються тими самими, лише змістове
наповнення опитування змінюється кардинально. Особливу сферу становить етика
дослідження, на яку в деяких країнах (у даному випадку, в Канаді) звертається значна увага.
ЛІТЕРАТУРА.
1. Бабенко
В.Я. Украинцы Башкирской ССР: поведение малой этнической группы в
полиэтничной среде. – Уфа, 1992.
2. Глушко
М. Методика польового етнографічного дослідження: Навч. посібник. – Львів, 2008.
3. Закревська Я. Бразилійська Україна
зблизька // Дзвін. – 1993. - #2-3. – С.129-134.
4. Сапеляк О. Парагвайці українського
походження: церковно- громадське життя. – Львів, 2011.
5. Сапеляк О. Українська спільнота в
Аргентині: історико-етнологічний аспект. – Львів, 2008.
6. Українці Бразилії: Історико-етнологічне
дослідження / ред. М.Гримич, А.Нагачевський, С.Ціпко, О.Калько. – К., 2011.
7. Чернієнко
Д. Розвиток українознавства в Башкортостані: досвід та
сучасний стан // Українознавство. - 2010. - #4. – С.68-73
8. Hrymych М. Practical Methods of Folklore and Ethnographic
Research in Ukraine // Folklorica: Journal of Slavic and East European Folklore
Association. – Vol. XIII. – Edmonton, 2008. – P. 145–154.
9. Klymasz R.
Ukrainian Folklore in Canada. - New York, 1980.
10.
Klymasz R. Svieto: Celebrating
Ukrainian-Canadian ritual in east central Alberta through the generations Edmonton. - Edmonton, 1992.
12. Local
Culture and Diversity on the
Prairies: A Project Report/ Ed. Andriy Nahachewsky. – Edmonton, 2005.
11. Nahachevsky A. Immigrant and Symbolic Ethnicity in Brazilian Ukrainian
Material Culture // Українці Бразилії. – С. 90-103
13. http://www.rcub.com.br/rcub/
15.http://www.stmcollege.ca/pcuh/programs-projects/Oral-History-Program/index.php
No comments:
Post a Comment