Tuesday 17 May 2016

КОЛИ ЗАЦВІТЕ МИГДАЛЬ: нотатки про подорож у Крим (квітень-травень 2016)



«Подорож в “Омріяний край”» – так я планувала назвати своє коротке перебування на тимчасово окупованих територіях, тобто в Криму, взявши за основу назву книги англійської письменниці та журналістки Лілі Хайд. Однак у ході мандрівки моя назва якось логічно трансформувалася в іншу – «Коли зацвіте мигдаль», цу словосполучення нині в середовищі кримськотатарської інтелігенції символізує очікування кримськотатарського народу на повернення втрачених прав і свобод на своїх віковічних землях.

Свій допис я планувала зробити беземоційним, просто як дослідницьке спостереження, без власних рефлекій і оціночних суджень. Не дуже вийшло. Сьогодні в Криму відчуваєш, що втрата Україною омріяного краю лежить на совісті не лише Росії, а й її самої. Україна ніколи не уміла і дотепер не уміє проводити мудру і прагматичну політику щодо корінного народу Криму – кримських татар, нерідко демонструючи в своїх діях політичне невігластво й історичну безграмотність на фоні сльозливої сентиментальності.

Останній раз я була в Криму в травні 2014 року, коли ще не охололи страсті по анексії. Почитати мій допис "Крим. Бути в окупації" можна тут, я часом посилатимуся на цей допис, порівнюючи тодішню і теперішню ситуацію в Криму.


 У тексті я переважно не називатиму з певних причин імена людей.


ДОРОГА І ПЕРЕТИН КОРДОНУ

Сьогодні в омріяний край добиратися довго, нудно, дорого і незручно. Старі, брудні і не завжди комфортні кримські поїзди сьогодні згадуються з ностальгією і запізнілою вдячністю. Вам колись вони не подобалися? Отримуйте натомість маршрутку (бусік) або старий розхитаний автобус, сидячий варіант подорожі і кількагодинні марудні і дуже далекі від слова «комфорт» прикордонні процедури. Крім того, задоволення не з дешевих. «Квиток» в один кінець коштує тисячу гривень.

Як етнолог і антрополог (і спеціаліст із звичаєвого права) мені цікаво було спостерігати за звичаєвістю, яка виникає в непрописаних законом і в порубіжних ситуаціях. Найбільше її – в перевізницькому бізнесі і в перетині кордону.

Виїхали ми з моєю доброю знайомою, яка походить зі сім’ї, що перебуває «в опалі» нової окупаційної влади. Обрали нічний рейс, щоб не втрачати день. Наші перевізники – це караван бусіків-маршруток (причому різнокольоровий: синій, червоний, зелений). Випроводжаючи мене у дорогу далеку, моя донька, по суті співчуваючи мені, пожартувала: це ж так романтично, уяви собі, що ти, як колись чумаки за сіллю, їдеш у Крим у справах.
Що Вам сказати, звичайно, подорож триває значно менше, ніж у чумаків, і це, звичайно, плюс. Однак форма пересування – караваном чи валкою – як і тоді була, так і тепер є, – досить ефективною, особливо, під час перетину кордону та пересування по ворожій (так назвемо це для зручності) території.

Антрополог, опинившись у різних ситуаціях, поводиться, як «любопитна Варвара». Тож як з’ясувалося під час моїх «любопитноварвариних» спілкуваннях з водіями нашого каравану, всі вони є членами однієї сім’ї (батько й два сини, або син і зять), і вони у такий спосіб заробляють собі на життя вже більше року. Подивившись на їхню візитку, я побачила, що вони взагалі спеціалізуються на екстремальних рейсах (Київ – Крим, Київ – Донецьк, Київ – Москва), що відразу замаркувало їх як моїх потенційних респондентів на 3-тій том “Поля” (що це таке, читати тут:, що буде присвячено екстремальній антропології і антропології екстремальних ситуацій. Ці три україномовні чоловіки – великі симпатяги, родом із Черкаської області. Вони знайшли свою бізнес-нішу і в ній працюють. Як вдалося мені порівняти з іншими перевізниками (з якими я поверталася додому), сімейний український бізнес виявився значно організованішим, злагодженішим, логістично бездоганнішим, тобто назагал успішнішим, аніж комбінований українсько-кримський перевізник (тобто до кордону - кримський, після кордону - український, в буферній зоні - "човникова міграція"), яким я поверталася назад.

Отже, караван із трьох бусіків був добре злагоджений і організований. Маршрутки виїхали одна за другою через п’ять хвилин і в принципі, поки в місті дорога була залюднена, або «замашинена» (а виїжджали ми в переддень дуже лонгого вікенду), то потреби (а тим більше доцільності) їхати одне за одним (спина в спину) на початку подорожі не було. Потім караван ставав на перевірені зупинки (на заправках переважно WOG – принаймні до кордону), чітко, не хаотично, регулярно, з проміжками в 2-3 години. На зупинках члени каравану чекають один на одного, спілкуються на свіжому повітрі і дають пасажирам відвідати потрібні їм місця. А вже вночі три бусіка їхали «справжнім» караваном – один за одним, першою їхала наша машина, думаю, тому що за кермом був той, хто мав найкращу реакцію.

Пасажири трьох бусіків різні, однак цілком вкладаються в певну класифікацію. Переважно це ті, хто вчиться чи працює в Києві, вони їдуть додому, або просто до батьків. Переважно молоді. Є двоє кримських татар. Другий контингент – це ті, що вирішили на довгий вікенд відпочити кілька днів у Криму, можливо, на власній нерухомості, або й без неї. Наприклад, у другій маршрутці їхав «нєкогда очєнь ізвєстний продюсер нєкогда (до українсько-російської війни) очєнь ізвєстної співачки». Їхав він чи то з секретарем чи то з охоронцем.
Поряд зі мною в маршрутці сиділа парочка, яка їхала в Крим «зажигать». 
Окрім цієї парочки, решта їхала тільки тому, що «дуже треба», бо задоволення від подорожі  мало.

Що ще? Подорож пройшла досить легко і навіть з долею нічної романтики. Так, на окружній, якою об’їжджають Херсон, стоїть дві кафешки поряд: "Домашня кухня" і "Фортуна: домашня кухня". Перша точка вночі – зачинена, а от друга – відчинена. Наш водій, зупинивши бусік о другій ночі, сказав: ви всі як хочете, а я пішов їсти борщ! І це було сказано так апетитно, що антрополог з «любопитноварвариною практикою» не міг не приєднатся до компанії водіїв, що наминають борщ.  Скажу Вам, я отримала масу задоволення: чудовий борщ зі сметаною і шматочком м’яса, до цього подається дві пампушки, кілька скибок мороженого сальця, зубок часничку і трохи цибульки. І це коштує 25 гривень. Борщ  о третій годині ночі – це було тре романтік і тре делісьйоз.

Я сказала старшому з команди водіїв: «Ніколи не думала, що їстиму вночі борщ з часником і салом з таким задоволенням!», на що він відповів мені з посмішкою: «Ге?» І це багатофункціональне українське «Ге?», що має різні смислові відтінки, у даному разі означало, приблизно: «Я ж казав!».

Але найбільшою інтригою, звичайно, був кордон.

За сьогоднішніми правилами перетину кордону, з водієм в одному транспортному засобі має бути не більше двох осіб. Щоб виглядало так:, що це їде не перевізник, а звичайний громадянин України, і в нього в машині двоє-троє людей, які є його сім’єю. Або друзями. Або коханками. Або сусідами. Ким-небудь.

Отже, на під’їзді до українського кордону (Чаплинка) наш водій сказав, що в машині має лишитися двоє, решта – беруть речі і ніжками ідуть до паспортного контролю, потім ніжками по буферній зоні, потім до «російського» кордону – паспортного контролю і митниці, а потім – чекатимуть, поки водій з машиною і двома щасливчиками, яким вдалося відвоювати своє місце в теплій машині (на вулиці – холодний степовий вітер), їх там підберуть.
Я швидко зорієнтувалася: "Я тут найстаріша!" і лишилася, моя попутниця аргументувала своє перебування в машині тим, що у неї дуже багато речей. А йти треба було від кордону до кордону по буферній зоні десь з кілометр. З вантажем, в темноті і по холоду.

Далі. Паспортний контроль.

Отже, нашим водіям потрібно було «завуалювати», що вони перевізники, натомість прикинутися, що вони просто водії власних машин, які їдуть насолоджуватися красотами окупованого Криму.

Але на кордоні (на одному й другому) прекрасно ж розуміють, що цей молодий чоловік – перевізник. І пику його бачать тут не вперше. Але нікому ж не хочеться на цьому акцентувати увагу, зациклюватися. Всі – і на нашому, і на тому  кордоні розуміють, що людям потрібно дістатися в Крим. І це хтось має допомогти їм зробити. І коли не передбачено це правом, вступає в силу звичай. Коли виникає прогалина в законі, – тут як тут: старий, добрий звичай. І він розрулює будь-яку ситуацію.

Наприклад, так:

Піходить наш водій до віконця паспортного контролю. Прикордонник явно його пізнає. Не сказати про це – значить не відреагувати, тобто порушити закон. Тому він каже: «Десь я вас уже бачив!» І це може  означати дослівно, що він його дійсно колись десь бачив. А може означати і метафоричне: «Щось я часто вас бачу на перетині кордону!» Тобто, якби я, наприклад, була ревізором, то й не могла б і причепитися до нього: чоловік має достатньо добру професійну пам’ять, щоб запам’ятати обличчя водія, разом з тим він міг його бачити будь-де, а не на кордоні.

Отже, він каже: «Десь я вас уже бачив!»

І я з нетерпінням чекаю на відповідь водія: що ж він скаже у цій ситуації.

А він каже: «І я вас!»

Геніально.

Обидва розходяться з миром.

На «російському» (навмисне беру в лапки) кордоні «опізнання» і виведення ситуації на рівень звичаєвої відбувається мовчки. Тіпа: «Не узнал, потому и не спрашиваю!»

Мій і водійський перехід через кордон тривав по три хвилини.

Зате моя попутниця – та, чия сім’я в опалі, – набагато довше. Як тільки забивали її прізвище в базу, – вискакував код неблагонадійності. Попередні рази її затягували на допит. На це раз очікувалося те ж саме. Однак обійшлося чемною розмовою: Вас уже затримували? – Так. – І в якій формі? – Був допит. – Отже, ви знаєте, що це може повторитися? – Так. – Почекайте.
Паспорт було віднесено кудись для консультацій. Моїй попутниці чемно запропоновано перечекати в машині (не на холоді), тоді до нас підійшла працівниця кордону (антропологічний тип – малі північні народи Росії) і передала прямо в машину паспорт. Це найкоротша з процедур на кордоні за час її транзитів з України в Крим і навпаки.

Потім була митниця. Перед нашими очима розгорнулося епічне полотно довгої процедури ретельної перевірки машин і всього, що в них є. По 30-50 хвилин кожна, в потім ще машини відправляють у відстійник на невизначений період часу (як правило по кілька годин).

Але для нас знову несподіванка: ми витягли свої речі з машини, їх навіть не відкрили, оглянули машину, включно з дзеркальцем і ліхтариком під низом, і пропустили. Процедура тривала 10 хв., на відстойнику стояли 15 хв.


Ми приємно здивовані, їдемо далі, підбираємо «наших пасажирів», їдемо на першу заправку в Армянську і чекаємо два наступних екіпажі каравану. Один з них затримався: дівчатка, що були в машині, не захотіли з неї вилазити і йти пішечки, тому український прикордонник повернув їх назад, аби вони вийшли і пішки пройшли кордон.


Дехто (я чула розмову) нарікав: мовляв: у росіян – і прикордонні хатинки капітальні, і місця проходу (огорожа сіткою) також капітальна, а у нас –  все несерйозне. Не згодна. У росіян - типова окупаційна схема. А у нас - хатинка як північноамериканський трейлер. А сітка? Дійсно, набагато простіша.   І процедура на митниці нормальна, а не «постановочно-театральна», як у росіян. Все вказує на те, що ми вважаємо: що це все тимчасове. 
При цьому наші хлопці завжди на варті. Це особливо відчувається, коли повертаєшся назад.


Почало світати.

Маршрутки перегрупувалися і поїхали в різні місця призначення – хто в Ялту, хто -  в Севастополь.


КУЛЬТУРНИЙ ЛАНДШАФТ КРИМУ: ШАР ПОСТРАДЯНСЬКИЙ


Крим нас зустрів густим туманом, який спершу не давав нам рухатися з відповідною швидкістю, бо вогні зустрічного транспорту виринали буквально за десять метрів перед нашою машиною, потім туман став розсіюватися, але розсіювався смугами, “перерізаючи” дерева на кілька частин.  Потім сонце піднялося і ми побачили красу весняного Криму. І навіть автобусні зупинки, перефарбовані в триколор, не могли порушити весняну ідилію. Як правило, ми знаємо несубтропічний Крим літнім – з жовтою висушеною травою і присипаними сірим пилом деревами. А тут – зелене буйство, озимина по коліна, дикі кущі і фруктові дерева над дорогою вкриті цвітом. Краса. І перше, що мені прийшло в голову – це дорікнути українській владі всіх періодів незалежності за її абсолютно неграмотну політикою щодо Криму та кримських татар, українська влада НІКОЛИ НЕ ЗНАЛА ЩО ЇЙ РОБИТИ З КРИМОМ. Тому я сказала собі, а вийшло вголос (вибачте за грубість): яку землю просрали, телепні!



І я зрозуміла, що не лише для кримських татар, а й для українців, небайдужих до Криму, ця земля тепер стала “омріяним краєм”.

Перетинаємо машиною Сімферополь. Його я також не бачила зеленим. Місто готується до святкування Дня Побєди. Колорадних лєнточок набагато менше, ніж під час мого останнього перебування в Криму читай тут – відразу після “референдуму” та анексії. Лєнточки, як привило, в машинах – на місці, де зазвичай водії вішають обереги чи ароматизатори. Однак відразу зі здивуванням побачила, що багатьох машинах і маршрутках багато патріотичних тамг. “Так, - пояснили мені, - якщо маршрутчик кримський татарин, у нього буде висіти тамга”.

Так само мене здивувало, що набагато менше політичної реклами, ніж два роки тому. І я Вам не скажу за всю Росію, але російська реклама в Криму просто добиває своєю маразматичністю. Можливо, вони думають, що кримчани – маразматики, тому для неї її і роблять?

Ну, скажімо, білборд з Путіним, Тьху-Тьху-Тьху, Не При Хаті Сказано. Ви знаєте танцювальний жест російського народного танцю, коли жінки з хусточкою чи без  підпирають вказівним пальцем щічку? З таким самим жестом і з такою самою кокетливо-матрьошечною посмішкою на кримських білбордах постає Мілашечка Тьху-Тьху-Тьху, Не При Хаті Сказано. Просто ідеальна обгортка на дитячу суміш “Малиш”. Очєнь сладкій і безвкусний совєтскій лубок.

З розмов: чи стало жити краще стало жити вєсєлєє? Ні. Путі... пардон,  Тьху-Тьху-Тьху, Не При Хаті Сказано обманув кримчан, пообіцявши дати Криму гроші. Гроші не дав. Кримчани не стали заможнішими, однак звинувачують в усьому не батюшку-мілашечку Тьху-Тьху-Тьху, Не При Хаті Сказано, а “хохлов” і “Обаму”. Особливо останньому дістається. Бідні, бідні! Кого ж вони звинувачуватимуть, коли Обаму перевиберуть?

(Асоціація з ФБ: стрічки: Лучший афоризм этих дней такой (на мой взгляд): "Ненавидеть "Пусси Райот" за пляски в ХХС и обожать Сталина, который этот ХХС взорвал". Золотом по мрамору прямо таки")

Я спитала, що російська влада зробила хороше, чого не додумалася зробити Україна. Відповідь: нічого.

Багато-чого зруйновано. Посмакувавши першою полуницею з Танкового, я спитала: “А, це те Танкове, де була знаменита школа для обдарованих дітей? Де викладання велося англійською мовою?” – Так, полуниці з того самого Танкового, однак школа вже не та. Вигнали турецьких та більшість кримсько-татарських учителів, мова навчання – общепонятна.

Колишня українська державна власність благополучно відійшла у державну власність Росії.  І це ХХІ століття! Капєц. Взяли і поклали до себе в кишеню.

До речі, після розпаду Радянського Союзу, Росія привласнила собі все майно закордоном, також без зазрєній совєсті. Вся закордонна дипломатична нерухомість (а це часом цілі містечка закритого типу в різних країнах світу) тепер у валсності ЛИШЕ Росії. Для порівняння: Чехословаччина, розпавшись, чесно поділила дипломатичну нерухомість закордоном навпіл між Чехією і Словаччиною.

На приватну власність українців в Криму поки що не зазіхають.

Приїхала в місце свого призначення – Качу. для тих, хто не знає, – це маленьке селище Севастопольської міськради – в місці, де 100 років тому була заснована перша в дореволюційній Росії авіаційна база і школа, яку успадкував Радянський Союз і, відповідно, де вчилися аси-пілоти (включно з Василем Сталіним), і де тепер знаходиться авіапідрозділ російського чорноморського флоту. В селищі Кача довгий час було закрите військове містечко, але після здобуття Україною незалежності стало (окрім стратегічних місць, зокрема аеродрому) відкритим. Стало курортним містечком віднедавна. 



Ну що сказати, про це курортне містечко. 
Ясно, що не сезон. Однак вже надто лінивий уповільнений ритм навіть для початку сезону. Життя неначе зупинилося. Немає курортної суєти, пустинні території, які колись кишіли людьми. У розмовах – у магазинах, на автостанції, на базарі – люди обговорюють одну тему: яким буде новий сезон. Сподіваються, що він буде кращим, ніж минулий. Бо минулий був поганючим, а позаминулий – взагалі критичним. На цей сезон дуже сподіваються, хоча, за словами, умудрьоного досвідом менеджера з оренди квартир: “Як колись, вже не буде НІКОЛИ”.

А неумудрьоні досвідом вірять в чудо, яке пообіцяв їм Тьху-Тьху-Тьху, Не При Хаті Сказано, що, мовляв, у цьому році в Крим приїде 8 млн. відпочивальників. Люди, які на цьому знаються, розкладають цей блеф по поличках: пропускна здатність Сіфмферопольського аеропорту за рік (ЗА РІК!) – 1 млн, єдиний неповітряний зв’язок з Росією – Керчинським поромом, який дуже залежить від погодних умов. Черга на нього розтягується на десяток кілометрів, відпочивальники, бачачи це, розвертають свої машини і їдуть на Анапу.

Тобто має рацію Умудрьоний Досвідом Менеджер з Оренди Квартир на Морі:  “Як колись, вже не буде НІКОЛИ”.

Кримчани-слов’яни (термін не мій, а місцевий), які роками годувалися українськими відпочивальниками, обережно (щоб їх не звинуватили в непатріотизмі) висловлюють свою ностальгію саме за ними (не за Україною).

Особисто мені така Кача, досезонна, некурортна подобається більше. Море чисте, спокійне, пляжі чисті і пустельні. Усе зелене і молоде. Ідеал омріяного краю.

30 квітня побачила в Качі дивний рух: люди почали метушитися, як мурашки у мурашнику, до чогось готуються: фарбуть огорожі, косять траву, наводять позолотою буковки на меморіалі героїв війни.

Думаю: цікаво, до чого готуютсья: до Паски, до 1-го травня чи до 9 травня? Задачка із трьох невідомих. Сподіваюся отримати відповідь у наступні дні.(як з'ясувалося, що з трьох перерахованих свят для "слов'ян" севастопольщини виявилося 9 травня).

Тим часом вирішую зробити моніторинг крамниць. Роблю. Ну що ж. Їсти є що. Цікаво, чиї продукти? Бачу, що дуже багато продуктів власного кримського виробництва. Ніколи б раніше не запідозрила, що в Криму роблять свою ковбасу, бо завжди прилавки гнулися від українських м'ясопродуктів. Так, тепер роблять. Ялтинський завод і не тільки. Джанкойський молокозавод, як і колись, постачає молочними виробами. Однак видно, що молочний сегмент значно збіднів.  З російських товарів у продуктових магазинах в основному – рибні консерви, молоко тривалого зберігання, цукерки, шоколад.

Називаю українських виробників, яких я «піймала» в Криму. Вони  проникають сюди правдами і неправдами через кордон. Це «Моршинська» вода, це Простоквашино, це морозиво Ласунка, це Наша ряба.  Ясно, принаймні двоє з них є міжнародними компаніями. Від них не можна вимагати чогось. Де-юре. Однак ми знаємо, що чинник де-факто в нас набагато могутніший, ніж де-юре. Тому: ганьба!

Народ у магазинах уміротворьонний, трохи сонний. Старушка (якось незручно називати її бабцею) купує собі ковбаску, як в радянські часи, просить сто грам. Продавчиня зважила сто п’ятдесят, та попросила зробити сто. Ясно, що це не репрезентативний приклад. Але, як то кажуть, я тут виступаю в ролі акина: що бачу, про те й співаю.


Оскільки справа ішла до Великодня, я вирішила купити пасочку в магазині. Спитала у продавчині: “А ваші люди підуть на Паску в церкву?” Вона окинула мене намьотаним поглядом, вичислила, що я не з “мєстних” і ображено відмовила: “Конечно! Вы думаете, мы хуже других?” Я поспішила запевнити її : “Да что вы! Мы думаем, что вы лучше!”, однак те, з якою поспішністю і посмішкою я це сказала, переконало її, що я так насправді не думаю. Вона мені не повірила.І правильно зробила.

І я зрозуміла з цієї дурацької розмови, яка в мене виникла спонтанно і позапланово, що ці люди мають комплекс того, що вони “хуже других”.

Милий шарм совка. Мені не хотілося б ображати цих людей, але вони просто не доросли до Європи.

Іще одне, до слова, про ідентичність. Як відомо, за часів України, “слов’янське” (повторюю, термін не мій, а місцевий) населення намагалося нам показати, що вони не українці, а кримчани. Чи змінилася їхня ідентичність тепер? Тобто, чи вважають вони себе “русскими”? Про всіх не можу сказати. Але ось один приклад:
Молодий водій, з яким я встигла подружитися під час подорожі в Крим, розповів “прікольну” ситуацію. Він, як і годиться водієві, який їде на окуповану територію, купив страховку “для закордону”. Приїжджає в Крим, тільки-но перетинає кордон, як його зупиняє міліція (чи хто там у них – поліція?): "Страховка де?" Показує. “Так это же на заграницу!” – “Ну да, это же Россия!” – каже водій. І тут (увага!)  відповідь: “Это не Россия, а Крым!”
Не знаю, наскільки репрезентативною є така відповідь. Але цей фактік ми також зафіксували.

За іронією долі, аудіокнигу, яку я завантажила собі для подорожі в Крим, - це роман одного з моїх улюблених письменників Євгенія Водолазкіна (до речі, киянина за походженням) “Соловйов и Ларионов”. Там ідеться про історика Соловйова, який досліджує біографію білогвардійського генерала Ларіонова, який, за сюжетом роману,  не емігрував, більше того, він доживав своє життя в радянській Ялті в своєму будинку, який на той час став комунальною квартирою.

Хочу процитувати:


«...указом Н.С. Хрущева Крым был передан Украине. Следует отметить, что этот же вопрос в свое время привлек внимание генерала Ларионова. Присоединение к Украине произвело на него не меньшее впечатление, чем пуск троллейбуса. Вместе с тем, престарелый генерал был вовсе не склонен это обстоятельство драматизировать.
Русские, не жалейте о Крыме, заявил он, сидя на молу майским днем 1955 года.
Публичные высказывания генерала были большой редкостью, и вокруг него немедленно собралась толпа. Блеснув эрудицией, генерал напомнил о том, что в разное время Крым принадлежал грекам, генуэзцам, татарам, туркам и т.д. И хотя владычество их было по историческим меркам непродолжительным, все они оставили здесь свой культурный след. Касаясь русского следа, генерал короткими энергичными мазками обозначил впечатляющую панораму – от изысканных парков и дворцов до дамы с собачкой. Завершалось выступление по-военному четко:
Как человек, оборонявший эти места, я говорю вам: удержаться здесь невозможно. Никому. Таково свойство полуострова.
Генерал знал, что говорит».

Так, він знав, що говорить, лише не міг передбачити, що народ, викорінений з власної землі і пересаджений на інший грунт, повернеться, щоб знову пустити коріння. Такі випадки в історії дуже рідкісні. 

Однак білий генерал і, відповідно, письменник, практично передбачили втрату Україною Криму, так само вони передбачають втрату Росією Криму в майбутньому.



КУЛЬТУРНИЙ ЛАНДШАФТ  КРИМУ: КЕЗЛЕВ.



Колись класики марксизму-ленінізму нас переконували в тому, що можна побутувати соціалізм в окремій країні. Не вдалося.

Але можна побутувати райський куточок на окремій території, навіть на окупованій.



Ми з друзями поїхали в Євпаторію, що колись під назвою Кезлев була неприступною фортецею. Кезлев був брамою до Кримського ханства з боку Чорного та Середземного морів.

В Євпаторію варто поїхати заради одного: побачити, як можна здійснити грамотний бізнес-проект світового рівня на базі національної історичної спадщини.

Назва Кезлев (вар.: Кізлев, Кизлев, Гізлев, Козлов, Козлів) добре відома українським історикам ранньомодерної доби, а також фольклористам, що спеціалізуються на українському епосі, тобто, вибачте за нескромність, мені. В українських думах є "смачний" сюжет, який дуже цікавий з погляду гендеру. Переповідаю думу про Івана Богуславця. Нижче подаю цитування з різних варіантів думи, не дивуйтеся, що різна транслітерація.

Група запорозьких козаків, внаслідок невдалої морської операції, опинилися в Кизлевській в’язниці.

В городе Козлове стояла темница каменая,
[Семь] сажень в землю вмурованная,
У той темнице пробувало [семьсот] козаков,
            Бедных невольников.
Меж ними без старшины козацкои не бывало,
Був один старший старшиною Иван Богославец,
            Гетман запорожский.


І от, у в’язницю заходить молода вдова, яку автор думи називає пані Кизлевською і Алкан-пашевою турецькою, вона звертає увагу на молодого чоловіка Івана Богуславця і пропонує йому таке:

“Иване-Богославе!
Коли б ты свою веру христианскую поломал,
А нашу бусурманску на себя брал,
Уже б ты в городе Козлове пановал...
Я б твоих невольников всех из темницы выпускала,
В землю христианскую хорошенько провожала”.


Іван Богуславець погодився при умові, що вона не дорікатиме його християнською вірою. Домовилися (в одних варіантах – полюбовно, в інших варіантах – пані Кизлевська змусила його це зробити під тортурами). Іван Богуславець прийняв іслам.

“Покидаю віру христіянську
І приймаю віру бусурманську!”

Святкують одруження. Сім тижнів (на мінуточку). Алкан-пашева, пані молодая, як і обіцяла, випустила невільників із в’язниці. Практично міг би бути геппі енд, якби не одна маленька деталька. На восьмий тиждень молода жінка почала “хміль уживати”. І тут у нас виникає підозра, що насправді, ця алкан-пашева – наша жіночка, яка вдало вийшла заміж за іноземця.

Ну, вжила вона слабоалкогольного (іншого там бути не могло) напою, і все – язик розв’язався. Очевидно, Іван Богуславець був нічогенький, бо вона почала ним хвалитися перед... невідомо-ким:

“Дывится, панове,
Який у мене муж прекрасный,
Та вин у нас побусурменился для роскоши турецкой”


Все, як-то кажуть: гаплик! Язик мій – ворог мій. Іван Богуславець образився, зібрав свої манатки і сказав, що її покидає. Бідна жіночка, звичайно, прокляла його, а він, негідник, замість того, щоб пам’ятати добро, зробив таке:

То ще як стала темная ночь наступати,
Стали козаки до города Козлова назад прибувати,
Стали на турок на сонных набегати,
            Стали их рубати,
Город Козлов огнем-мечем воевати,
Стали турецкие лехи разбивати,
Сребро-злато, дорогую одежду забирати,-
Стал Иванец-Богославец Алкан-пашевую, паню молодую, рубати,
Стали от пристани Козловской поспешати,
И ще до света до города Сечи прибувати,
В городе Сечи сокровища турецкие разделяти,


Ну, не гади, га?
Оце я читала ці слова, і так так невдобно було перед Кизлевом.
Щоправда, є інший варіант цієї думи. Типово український геппі енд:

Так як Іван Богуславець
Уже її за себе брав
І стихенька сам собі й промовляв:
“Що поневолі свою віру християнськую
Під ноги підтоптав,
А бусурманськую
Віру Озіятськую
На руки принняв.
І через те, що я в велику неволю попав,
А я таки уп’ять свою віру християнськую принняв,
На себе принняв,
І свою пані бусурманськую Озіятськую охрещав
І во свою Україну,
У християнськую землю жити прибував.


Ну що ж, на те він і фольклор, щоб бути багатоваріантним. До речі, останній геппі-енд – це жіночий варіант думи. Зафіксований від однієї стиховничої Порфирієм Мартиновичем. Якщо чесно, то жінки-виконавиці вносили хаос і розбрат в думовий канон. І, як правило, серйозні дослідники ігнорують записи від жінок-виконавиць. Але тут нам цей неканонічний варіант знадобився заради “красного слівця”.

Ще до слова скажу, у нас є сюжет про Марусю Богуславку.  Коли козаки, яких вона визволила з темниці, покликали її за собою на батьківщину, вона відмовилася, сказавши, що тут вона уже потурчилася, побусурменилася заради лакомства нещасного” (не виключено, що в цьому ж таки Кизлеві). Ось тобі і гендер.


Іще одна дума, де згадується топонім Кізлев – про Самійла Кішку (вар.: Самійла Кишку), який разом з іншими невільниками веслує на різнокольоровій турецькій галері по маршруту від Кизлева до Трапезона (Трапезунда). На галері головним є Алкан-паша (тут він ще живий-здоровий). Сюжет не буду переповідати. Він дуже довгий і заплутаний.

Тож повертаємося до сучасного Кезлева, тобто до Євпаторії. Зараз буде мова йти про ворота Одун-базар-къапусы (що перекладається, як ворота дров’яного базару). (Цікаво, звідки возили дрова?) Ясно, що це була не просто брама в мурі. Це була фортифікаційна будівля, башта.



Ці ворота не вдалося зруйнувати ні запорозьким козакам, ні російсько-турецькій війні. Що не вдалося їм, то вдалося совку, безалаберному, байдужому до історії корінного народу. Їх було зруйновано в 1954 р. Від воріт залишилася одна стіна, та й то, дякуючи тому, що до неї в 1914 році була приліплена будова, яка пізніше стала хлібзаводом.



В часи незалежності це історичне місце було улюбленим для бомжів. Українською владою було оголошено конкурс на відновлення історичної пам’ятки - фортечних воріт, і тендер виграла одна родина, яка згодом за допомогою науковців (археологів, істориків, геологів) успішо здійснила цей проект. Проаналізувавши мапи, записи, якість каменю з автентичної стіни, об’єкт було реконструйовано.

Природно, постало питання: що робити з внутрішнім простором? Підійшли до питання креативно. І зараз там дивовижна (одна з найкращих, які я коли-небудь зустрічала) кав’ярня, над нею – на верхньому ярусі башти розмістився історико-етнографічний музей.





З відновлення цих воріт якраз і почався широкомасшабний історико-культурний та екологічний проект світового рівня, поєднаний з грамотним бізнесом. Ця кримсько-татарська оаза в історичному районі Євпаторії називається Одун-базар-къапусы і включає: музей  фортечних воріт, етноготель “Джеваль”, кав’ярню “Кезлев къавеси”, етно-ресторан “Джеваль”, туристичну фірму “Елькен”. Докладніше тут:

Почнемо з кав’ярні “Кезлев къавеси”. 



Вибір кав тут такий: кезлевська кава (вариться в джезві і подається з кавовою пінкою, вершками і колотим цукром), турецька кава (та, що тричі доводиться до кипіння і подається з водою), султанська кава (з медом, яєчним жовтком і домашніми вершками), кава по-мексиканськи (з сіллю та перцем), і, звичайно, віденська, гляссе, з молоком, з кордамоном тощо – увесь європейський список.



Чаї: даг-чай (гірський кримський чай з лісовими ягодами), степовий (чоль) чай, кипчацький чай (зігріваючий міцний чай з цукром, сіллю, перцем, подається з молоком), молочний крем-чай “духмяний” тощо.



Кава і чай у цій кав’ярні – дуже вишукані східні напої. Вони нагадують про те, що кавування і чаювання - це все-таки східна за походженням традиція, а їхня гламуризація в Європі стала закономірним процесом адаптації колоніальних продуктів. Однак, чесно кажучи, мені більше подобається автентика.


Кожна дрібничка з дизайну кав’ярні є арт-продуктом:
      меню (з малюнками старого Криму),
      диванні подушки, наповнені сухою травою або шерстю,
      фактура стін (де жодна цеглинка старого ракушняку має свою індивідуальність),
      стильна еклектика (старі речі + картини сучасних художників)
       знаменита кримськотатарська випічка.
Дизайн “Кезлев къавеси” – це стиль багатої простоти без кокетливої солдкавості і сентиментального міщанства європейських і прагматичності північноамериканських кав’ярень. Це схід. Вишуканий і практичний.



Музей на верхньому рівні фортечних воріт містить найбільший в Україні макет Кезлева XVI ст.  Ви здивувалися, що я сказала “найбільший в Україні”? Так записано на плівку аудіоекскурсії. Відвідини цього музею перетворюються на переміщення в часі. Ще ідучи галереєю на піддашшя, поступово зникає світло, ти опиняєшся у темноті і несподівано перед тобою виникає підсвічений пізньосередньовічний Кизлев. Засвічуються мінарети, і ти потрапляєш в 16-те століття. Поетапно – як іде розповідь про той чи інший сегмент міста – він освітлюється. Окрім макету, в музеї представлена колекція кримсько-татарського одягу, побуту тощо.




Кілька слів про готель “Джеваль”, чотири зірки. Для мене як для людини, яка за своє життя бачила найрізноменітніші готелі вищого класу, він став № 1 за якістю, за використанням новітніх технологій, екологічністю та естетичністю. Щойно готель отримав звання найкращого етноготелю  на міжнародному конкурсі Hospitality Awards. “Джеваль” працює на таких трьох засадах: етнічність, екологічність, ексклюзивність. 




При будівництві готелю використано тільки натуральні матеріали (черепиця-татарка, меблі з кримської акації та черешні), пластик використовується лише у трубах, камінь місцевий. 










В інтер’єрі – ексклюзивність, жодна кімната не повторює іншу, тут використані дизайнерські речі ручної роботи, зокрема кераміка Рустема Скибіна, акварелі Раміза Нетовкіна, вишивка Тамари Ключкіної, домотканні килими тощо.





 Енергозберігаючі технології: сонячні батареї – автономна геліоустановка, що забезпечує постачання гарячої води, система опалення на еко-паливі, суперсучасна система очистки води (вода, в туалеті набагато чистіша від питної води, яку подають в євпаторійських кранах), “зелений” ліфт.








Треба візначити менеджмент. Бездоганний.


Ресторан “Джеваль” – ресторан із взірцевою кримсько-татарською кухнею, дизайном та менеджментом.  Треба сказати, що ресторані не подають спиртне, однак це шалено популярне місце.


 
Оцей комплекс є сімейним бізнесом.















Коли я від’їжджала з Євпаторії, мене попросили передати такий месидж: українці, не відвертайтеся від Криму, так, зараз між нами штучно створена межа, однак вона не повинна перетворитися на прірву у той момент, коли ЗАЦВІТЕ МИГДАЛЬ. А він обов’язково зацвіте.






КУЛЬТУРНИЙ ЛАНДШАФТ КРИМУ: БАХЧИСАРАЙ

Їду маршруткою з Качі в Бахчисарай. Квиток майже в 1,5 рази дешевший, ніж він був в Україні 2 роки тому. Це за рахунок пального, яке в Криму  також у 1,5 рази дешевше.

Старий Бахчисарай – це без перебільшення одне з наймальовничіших місць Європи. Природне оточення з неймовірної краси каменю, плюс благодатний клімат для садових дерев і квітів, плюс кримськотатарська вернакулярна (розумне слово, що означає – непланова) ярусна забудова та архітектура. Рука псевдореставраторів сюди поки що не досягла. Тому можна ще застати тут багато-чого автентичного. Є кілька грамотно відновлених будівель.

Проїжджаю повз “Мусафір” з табличкою “закрито”. Так, це батько київського “Мусафіру”. Вижили його з Бахчисараю. А був же колись його окрасою.


Було бажання побувати в Ханському палаці, подивитися, що там змінилося, однак доля склалася інакше: майже цілий день я провела в мідній лавці Рустема Дервіша, розташованій по вул. Островського, в автентичному кримськотатарському будинку, де, до речі, знімався фільм “Хайтарма”.  


Автентичний – це значить, що тут можна відчути благодатне поєднання глини, дерева і каменю. Око веселить гармонія білого кольору з голубим в екстер'єрі та теплі кольори в інтер’єрі. Можна побродити внутрішнім кількаярусним двориком.






Вас зустрічає усміхнений Рустем Дервіш. 




Його оптимістична, часом навіть баламутна і креативна натура урівноважується спокійним, часом флегматичним характером його сина – Едема.
Дервіш – це прізвище. Коли я сказала Едему, що в нього прізвище на 1 млн. доларів, він спитав: скажіть, у кого їх узяти?




Історія  Рустем-аги  Дервіша. Народився в Узбекистані під Ташкентом, для того, щоб осісти на своїй землі, багато років працював на нелюбій роботі в Краснодарському краї, створив будівельну фірму, однак, ставши на ноги, все покинув і зайнявся улюбленою справою: заснував свою майстерню і етнографічний музей в спеціально для цього придбаному будинку. Він відреставрував кримсько-татарський будинок і реконструював інтер’єр, збираючи старі артефакти і замовляючи сучасним народним майстрам нові. Син Рустема Едем проводить там екскурсії.

Лайкайте сторінку і приєднуйтеся до друзів тут

А в мідній майстерні хазяйнує Рустем-ага. Майстерня складається з робочої частини (кузні), зі справжньою піччю і з сучасним обладнанням, а також – музейна частина, де зібрані кримськотатарські вироби з металу. Музейна частина переходить в магазинчик, де продається кримськотатарська кераміка, вироби ткацтва тощо.




Мрія Рустема-аги – спеціалізуватися виключно на міді, однак ринок диктує свої вимоги, тому він паралельно займається ковальством, зокрема, виготовляє клямки на двері. Тут можна дістати майстер-клас з ковальства.



 У нашій групі була одна допитлива 11-річна дівчинка з хорошими інженерними та дизайнерськими задатками Софійка (Сафіє) - напівукраїнка-напівкримськотатарка, вона зацікавилася гвіздочком з широким “капелюшком”. І ми всі разом взяли участь у майстер-класі з виготовлення одного маленького гвіздочка, а потім так захопилися, що забули про Ханський палац, і з головою пірнули у ковальську стихію.

У нас був ще один майстер клас – неподіваний для самого Рустема-аги: виготовлення мідної шпильки у волосся: ця ідея народилася в нашому жіночому, колі  коли ми побачили елегантні ручки для ложечок до джезв.




Решту дня я провела в гостинному кримськотатарському домі, у моїх друзів. Тут я взяла ще один майстер клас – з приготування мантів. Розмови точилися про різне – від кримськотатарської культури, від маніфестації кримських татар в червні 1987 р. і протестних акцій до нинішньої ситуації. 


Зокрема, 3 травня відбулася подія, яка продемонструвала всю примітивність нинішньої кримської влади. Щоб зрозуміти, що нині відбувається в Криму, достатньо подивитися відео, на якому зафіксовано як влада організувала для кримських татар карикатурне свято Весни – Хедерлєз.

Спершу, знову ж таки, передісторія. Коли Крим був українським, постала традиція святкування Хедерлєзу як всенародного свята.  В додепортаційні часи це свято проходило в кожному окремому селі. Хедерлєз стало всенародним святом в 2012-му, воно відбувалося за підтримки Бахчисарайської районної адміністрації на великому полі поблизу Бахчисараю. На свято збиралася така кількість людей, яка навіть не йшла  в порівняння з відвідуваністю футбольних матчів. Люди робили свято для себе самі. Кримським татарам вдалося провести два таких свята, третє, те, що мало відбутися в 2014 році, зірвалося, у зв’язку з тим, що окупаційна влада не пропустила Мустафу Джемілєва до Криму.

Після окупації колабораціоністи вирішили зробити таке ж свято для кримських татар. В цьому році ця спроба відбулася вдруге. І хоч у пресі була заявлена присутність 50 тисяч відвідувачів, аерозйомка, що робилася з періодичністю через кожну годину, демонструє лише маленькі-ріденькі купки бюджетників, людей, привезених в наказовому порядку автобусами зі шкіл, а також спокушених безкоштовною солодкою ватою і безкоштовним стрибанням на батуті для дітей.

Комічність свята полягає ще в тому що на сцену вийшов нєвмєняємий артист з Росії, який ніс якусь беліберду, яка закінчилася тим, що він привітав кримських татар словами “Христос воскрєс!”.  При цьому засміялися всі, включно з колабораціоністами і організаторами цього «юродства Христа раді».

Друга карикатура – це на сцену вилізла якась тьотка з Росії в формі ПеПеЖе (полевая походная жена) і безголосо заспівала пісню про отєчествєнну війну, а потім пафосно з голів бідних дівчаток, які танцювали окупантам кримськотатарський танець, зняла фески і натягла натомість пепежешні пілотки.

можна подивитися тут

Ну що сказати?  
Примітивний радянський лубок.
Примітивний окупант.




ДОРОГА НАЗАД

Їдучи дорогою назад з різноманітними пригодами (докт.істор.н. виявила себе взірцевою челночницею), я думала про таке:

-  напевно, це добре, що окупант примітивний;

- моя чуйка підказує, що МИГДАЛЬ ТАКИ ЗАЦВІТЕ В КРИМУ;

-   -  я переконалася, що мають рацію ті, хто вважає, що Верховній раді треба зараз, не чекаючи повернення анексованої території:
o   прийняти закон про корінні народи,
o   закон про статус кримськотатарського народу,
o   а також змінити статус АРК з територіальної автономії на кримськотатарську.