Friday 8 November 2013

Роздуми про український епос в євразійському контексті


Цей допис зроблений після відвідин наукової конференції, що відбулася в Інституті світової літератури імені M.Горького (Москва). Конференція називалася «Эпос народов Европы и Азии. От сюжетного указателя к тексту: методология и практика систематизации фольклорного наследия», і туди були запрошені найкращі спеціалісти в галузі епосу з величезної території – від фінських рун до якутських олонхо і киргизького Манасу, від північноросійських билин до кавказького багатонаціонального нартського епосу і вірменського «Давида Сасунського». Ніякого збіговиська бажаючих виступити «для галочки», ніякої «збірної солянки», а зустріч професіоналів.
Я взагалі обожнюю конференції, організовані відділом фольклористики ИМЛИ, де окрім того, що завжди все організовано якнайкраще, крім того, що це РІВЕНЬ науковий, крім того, що тут завжди чудова дружня атмосфера, позбавлена штучного пафосу і театральної гри, тут можна отримати чудовий заряд енергетичний: чи то через прослуховування шаманських камлань, чи то через слухання горлового співу Тиви (Туви), чи то через слуханння віртуозної якутської «дримби» - «хомуса». От і на цей раз все це дало мені такий енергетичний заряд, що я готова і далі «лупати сю скалу». А хомус на цей раз був такий, що не просто мурашки по шкірі, а просто "скальпування". Ми чули абсолютно віртуозну гру і немислимі маніпуляції з цим, здавалось би, простеньким інструментом, з додаванням горлових вигуків – то крику чайки, то співу жайворонка, то голосу зозулі; ми чули якісь фантастичні звуки, які вилітали з горла, і вони нагадували вискакування корка з пляшки... Словом, кайф!
Однак зараз я хочу сказати свої думки з приводу епосу. Українського в контексті євразійському.
Я приїхала туди як людини, яка 23 роки (правда, з перервами) досліджує український епос і вважає через це себе мучеником, мовляв, такий складний  цей жанр. Однак їду я з конференції з почуттям, що український епос – це, строго кажучи, в порівнянні з епосами інших народів, не зовсім і епос. Уявіть собі, що один  твір тувинського епосу складається з 5400 рядків, інший – 5829 віршованих рядків, що один твір якутського олонхосути (виконавця епічного жанру олонхо) триває 5 годин; що один із «малих» жанрів киргизького епосу – коджоджаш (якщо його надрукувати з інтервалом 1 суцільним текстом) займає 360 сторінок (можете уявити, скільки займає Манас – великий епос!), а що Калевала  має 1 млн 200 тисяч рядків рун! Куди там нашій думі, яка займає кільканадцять десятків рядків! Звичайно, нам нема чого соромитися, що нас епос маленький, аж ніяк! Навпаки: як правило, великі епоси – у народів, які довгий час не мали писемності. А ми, слава Богу, цим не були обділені. Ми маємо шикарну староукраїнську літературу.
Друге, щодо «давності» дум. Інші епічні традиції, створені в період 16-18 століття (часові рамки створення дум), офіційно називаються «молодими».
Третє. Щодо різноманітності. Наприклад, в киргизькій усній традиції, як я сказала вище, окрім «великого жанру» - Манасу, були ще «малі епічні жанри» (не твори – а саме жанри – по кількасот сторінок тексту кожен твір). Так от. Таких жанрів у киргизів – близько 26. Мені аж страшно. Як вони з цим справляються? А справлятися їм з цим важко, тим більше зараз, коли гуманітарна наука – не в фаворі. Вона ж не годує!
Звичайно, можна колегам-фольклористам заздрити з приводу багатства їхньої епічної традиції, але можна й поспівчувати. Якщо я доповідала про такі вузькопрофесійні питання, як трансмісія від вчителя до учня, як втрата «кобзарського канону», як трансформація «класичної» думи в псальмоподібну і піснеподібну і т.д., то мої колеги лише б'ються над питаннями класифікації і систематизації, практично над тими, питаннями, які для українського епосу великих труднощів не складають і які були розв'язані ще Катериною Грушевською. Я думаю, українці «народилися в сорочці», бо в нас дуже вчасно з'явилися і Мартинович, і Горленко, і Лисенко, і Колесса, і Сластіон – потужна українська інтелігенція, яка усвідомлювала, що думи – це скарб, яка вклала в те, щоб український епос залишився для історії, свій час, свої сили, свій інтелект. Причому це було зроблено вчасно.
Іще я зрозуміла одну річ: наші думи – ізольоване явище в епічній традиції Євразії. Ніде, ні в кого нема нічого подібного. Це також викликає подвійні відчуття. З одного боку, це дуже добре... А з іншого, ізольованість епічної традиції навіть на українських землях (ми знаємо, що ареал їх поширення – дуже малий: Полтавщина, Чернігівщина, Харківщина) якось насторожує чи що...
Ось візьмімо підвнічнокавказький нартський епос – епічні перекази про богатирів «нартів», що побутують у осетин, абхазів, інгушів, балкарців, карачаївців і народів північного Дагестану. Зараз нартознавці цих народів готують великий спільний проект. Взагалі відділення конференції, присвячене нартознавству, навіть антропологічно захоплювало. Дрібні дагестанці (малий зріст, як відомо, найкращий для виживання в горах), і раптом – просто царська порода – північні осетини! Це і осанка, це і зріст, це і почуття власної гідності! Ідуть по коридору, як лебеді пливуть по воді! А далі абхазці. Ну, абхазці – як абхазці))). Здавалося б, що їх усіх може об'єднувати? А об'єднує шикарний нартський епос, і це лише одна з багатьох епічних традицій.
Поширення однієї епічної традиції на порівняно компактній території – це річ зрозуміла. А як можна пояснити такий факт: коджоджаш відомий таким народам: киргизи (це ясно), далі балкаро-карачаївці (в принципі теж можна зрозуміти – тюрки як-не-як, хоч і на Кавказі) і раптом... свани з Грузії! Дивина! Є над чим подумати!
І повертаючись до свого, думаю: Все-таки думова традиція була локальна і порівняно нетривала. Але як добре, що вона була! Бо про що ми виступали б на конференції в ИМЛИ? )))). З билинами?
Оце так. Дуже дражлива для українських дослідників тема. Билини. Ми досі не знаємо, як з цим бути. З одного боку, є великий київський цикл. З іншого боку, дуже важко прив'язати його до нашої культури. Ну що ж, скажу одне: я не великий спеціаліст в цьому. Але те, як російські дослідники працюють з епічним фольклором – респект: (http://www.ruthenia.ru/folklore/petrov/index.htm, http://www.ruthenia.ru/folklore/petrov5.pdf). Ми, маючи порівняно нечисленну і порівняно просту для дослідження епічну традицію, досі не змогли зробити щось подібне.

Sunday 28 July 2013

«Український Союз у Бразилії» (за архівними джерелами)



Історія українців Бразилії – тема малорозроблена, особливо це відчувається на фоні досліджень про українську імміграцію в Північній Америці. Історичні праці про бразильських українців можна перерахувати на пальцях[1], до того ж, серед них катастрофічно мало публікацій, що стосуються громадських та  культурницьких організацій[2].
До сьогодні однією з численних «білих плям» в історії українсько-бразильської спільноти залишається діяльність Українського Союзу в Бразилії (далі – УСуБ). Окрім коротенького повідомлення в Енциклопедії українознавства В.Кубійовича[3], практично немає жодної інформації про цю організацію, і навіть сам засновник УСуБ – Петро Карманський[4] – у своїх спогадах торкнувся цієї теми лише побіжно, до того ж, не стільки в інформаційному, скільки в емоційному ключі[5]. Питання діяльності УСуБ було також  зачеплене в статті бразильського дослідника П.Геріоса в контексті конфлікту П.Карманського та греко-католицької церкви в Бразилії[6].
В енциклопедії, а також сучасних бразильських інтернет ресурсах[7] Український Союз у Бразилії фігурує не як окрема організація, а як історичний (початковий) етап іншої організації – Хліборобсько-освітнього Союзу (1938 р.), який у 2000 р. став називатися Товариством українців Бразилії.
Матеріалом для даної публікації стали копії рідкісних архівних матеріалів, люб'язно наданих авторові М.Чайковським[8] (Бразилія). Це збірка протоколів організації – від дня її заснування 7 липня 1922 року аж до 9 лютого 1930 року. Архівна збірка[9], яка аналізуватиметься у цій статті, складається зі 100 аркушів (200 сторінок), до неї входять протоколи:
а) з'їздів, загальних зборів (усього – 13-ти), в т.ч.: Першого (установчого. -  Прим. М.Г.) українського з'їзду в Дорізоні 7-9 липня 1922 року (1), загальних (вар.: звичайних, річних) зборів  (7), надзвичайних (4) зборів, а також «Святочного» з'їзду (1);
б) Головної ради (з  1927 р. – головного виділу) УСуБ (усього 12);
в) Просвітної секції УСуБ (1).
Усі протоколи велися  в одній (амбарній) книзі в хронологічному порядку, причому чотири перших протоколи зборів, засідань головної ради і засідання просвітницькоі секції ідуть під єдиною нумерацією, далі нумерація відсутня. Протоколи написані різними секретарями досить детально, ретельно, чітко і грамотно (літературним варіантом галицької говірки, який використовувався у той час і у львівських виданнях); відчувається, що тексти виконувалися спершу на «чорнетці», а потім переписувалися в книгу «начисто». Виступи учасників подавалися часом конспективно, а часом (наприклад, звіти, подання) включалися повністю.
На кожних зборах зачитувався і затверджувався протокол попередніх зборів.
Що стосується змісту протоколів, то цінність цих документів неможливо переоцінити. Оскільки вони велися надзвичайно детально, то за ними можна простежити крок за кроком хронологію подій в цій організації, динаміку процесів, що відбувалися в світській частині українсько-бразильської спільноти 1920-1930-х рр. Крім того, це є унікальне джерело з ключового як для українсько-бразильської історії періоду, що носить назву карманщина. Термін асоціюється з перебуванням П.Карманського в Бразилії і його конфліктом з найбільш впливовою на той час ідеологічною силою – Українською католицькою церквою загалом і Згромадженням св. Василія Великого зокрема.  Перебуваючи в Бразилії в 2009 та 2011 р. автор цієї статті відчула, що тема карманщини і досі в середовищі католицьких духовних осіб є табуйованою і надзвичайно травматичною.
Ініціатива створення УСуБ належала П.Карманському, який у 1922 перебував у Бразилії у відрядженні як представник ЗУНР і збирав кошти на її підтримку.
Перші (установчі) збори проголосили головну свою мету: «утворення української всенародної організації Бразилії»[10]. Організація прийняла назву «Український Союз у Бразилії», завданням якої було визначено «зорганізування української еміграції у Бразилії, збереження її при українськім народі, піднесення її так під оглядом моральним як і матеріальним, та систематична праця на просвітнім та господарчім поли серед української еміграції у Бразилії»; «найважливішими середниками (тут: засобами. – Прим.М.Г.) для здійснення найменчої програми (програми-мінімум. -  Прим. М.Г.) було б основання всілякого рода курсів для учителів, основання української бурси, основання гуртівні кооперативної, а на кінець – відчити та реферати»[11].
Загальну кількість учасників УСуБ за протоколами визначити неможливо. Судячи з дискусій, що велися  на зборах, офіційні списки членів організації не велися, членство могло визначатися хіба що за внесками, що збиралися в загальний бюджет організації, однак ці дані не є прозорими. Опосередковано можна судити за динамікою кількісного складу організації за участю делегатів у загальних зборах.
Наведемо базову інформацію про збори, протоколи яких наявні в архіві, уключно з кількісними показниками активістів організації, які були представниками від окремих українських околиць.
1. Перший український з'їзд (Установчі збори). Дата проведення 7-9 липня 1922 р., – Дорізон.  Присутні: 39 учасників і 4 члени президії.  2. ІІ Загальні збори (Порто Уніон, 19 квітня 1923 р.), 23 делегати та 4 члени президії.
3. ІІІ Надзвичайні збори (Уніон да Вікторія, 25-26 грудня 1923 р.) 53 делегати.
4. Святочний з'їзд з приводу відкриття друкарні УСвБ (Уніон да Вікторія, 12 липня 1924),  4 члени президії та 60 членів з 14 околиць. 5. Загальні (ІV) збори (Уніон да Вікторія, 24 грудня 1924 р.), кількістъ делегатів не вказана.
6. Загальні збори (V) 8 листопада 1925 р. , Уніон да Вікторія, без кількісних даних учасників.
7. Збори (цифру VI закреслено, виправлено на Надзвичайні) (Уніон да Вікторія, 8 травня 1926 р.), кількістъ делегатів не вказана.
8. Надзвичайні загальні збори (Порто Уніон, 18-19 вересня 1926 р.), присутні представники 20 осель (без зазначення кількості делегованих).
9. Збори (VII) (Порто Уніон, 25-26 грудня 1926 р.).
10. Загальні (VIII) збори (Порто Уніон, 24-25 грудня 1927 р.), 183 делегати та 30 членів централі.
11. Звичайні річні загальні збори (Порто Уніон, 27-28 грудня 1928 р.), 160 делегатів і 14 членів Централі.
12. Надзвичайні загальні збори (Порто Уніон, 9-10 серпня 1929 р.), 186 делегатів і 13 членів Централі.
13. Звичайні річні загальні збори (Порто Уніон, 23-24 січня 1930 р.).
Теоретично до членів Союзу можна зарахувати передплатників газети «Український хлібороб». З протоколів можна прослідкувати зміни в кількості передплатників, ці цифри час від часу називаються. Так, на кінець 1924 р. їх було 986[12] , в травні 1926 р. - «заледве 800», на кінець 1926 р. - цифра не вказана, однак заявлено, що вона зменшилася на 300[13], у кінці 1927 р. кількість передплатників становить 275[14]. Парадокс полягає в тому, що хоч протягом 1922-1930 рр. кількість передплатників «Українського хлібороба» різко падає, натомість кількість делегатів на зборах УСуБ різко зростає. Так що говорити про кількісну динаміку членства в організації складно.
Організаційна структура УСуБ, наскільки її можна реконструювати за протоколами, є наступною. Найвищим органом УсуБ стала головна рада (на початкових етапах називалася також «директорією»), що складалася в перші роки з трьох директорів, генерального секретаря, генерального скарбника і трьох «відділових».  Окрім цього, було утворено дві автономні секції: просвітно-культурну та економічну. Забігаючи наперед, скажемо, що протягом 8 досліджуваних років структура керівництва Союзу кілька разів змінювалася. Так, через 1,5 роки після його заснування, на надзвичайних загальних зборах 25-26 грудня 1923 р. вже було змінено статут: секції ліквідовано, натомість кожен з директорів став відповідальним за окрему ділянку роботи: 1) організаційну і політичну, б) за освіту і школу в) за економічні і хліборобські справи. 12 липня 1924 р. на Святочному з'їзді П.Карманський та В.Куц фігурують як «президенти Українського Союзу»[15], а в наступних протоколах президент вже один.
За статутом УСуБ, на всіх українських оселях засновувалися філії. Передбачалося, що фонди Союзу утворюватимуться членськими внесками («вписове» -  5$000[16]) та місячними членськими «вкладками» по 1$000, з них половина йтиме на місцеві потреби філії, а половина – до центральної каси. На засіданні (з'їзді) Головної Ради від 20 жовтня 1922 р. (в Мафрі), було внесено ряд уточнень і доповнень до статуту, зокрема, щодо назв філій; членські внески («вкладки» і «вписові») для жінок і для «нелітніх» («доростаючої молоді») було визначено удвічі меншими, ніж для дорослих чоловіків.
Друкованим органом УСуБ спершу було проголошено газету «Працю» (орган католицької церкви і згромадження братів-василіян у Прудентополісі), однак з   кінця 1923  р. ним стає «Український хлібороб».
П.Карманський і члени Союзу намагалися тримати імідж організації політичної. На зборах неодноразово ухвалювалися політичні рішення, приймалися петиції, звернення до бразильського уряду, Президента, міністра закордонних справ з різними вимогами на підтримку націоналістичних сил Галичини в боротьбі проти поляків. Так, за вісім років було прийнято такі докумети: меморіал у справі східної Галичини («протест проти окупації східної Галичини поляками»[17]), заяви «проти імперіалістичних і антисіоністичних посягань Польщі на Східну Галичину»  з проханням надання захисту на Союзі Народів у Женеві[18]; після зачитання листа полковника Г.Стефанова про становище військової еміграції в Чехословаччині, було зібрано на її підтримку 343 долари[19]. І  навіть після відставки П.Карманського (у грудні 1928 р. ) була ухвалена заява щодо вбивства Петлюри[20]; Як реакція на листопадові події у Львові (1928 р.) на зборах УСуБ затверджується резолюція, де висловлюється солідарність «з усією українською нацією проти вандальського виступу польської суспільності»[21], прийняте рішення надіслати відповідні телеграми до Президентів Республіки Бразилія, президентів штатів (Парани і Санта Катаріни).
Географічні межі впливу організації можна визначити за динамікою присутності різних українських колоній, містечок на загальних зборах. Ці дані постійно фіксувалися секретарями. На початку створення УСуБ передбачалося, що він охопить усі українські околиці. Власне, на перших установчих зборах делегати з різних українських колоній та містечок штатів Парана і Санта Катаріна були представлені порівняно рівномірно. Однак з часом, бачимо, активність «зсувається» в напрямку штату Санта Катаріна, столиці Парани Куритиби і містечка Іраті (також штат Парана). Більшість зборів відбулося в містечку Порто Уніон (Санта Катаріна), це місце і стало центром УСвБ до 1934 р. (після того – перенеено до Куритиби). Дані про присутність різних околиць на зборах демонструють динаміку ідеологічної боротьби за сфери впливу між світською (а з 1924 р. – антиклерикальною) організацією (УСуБ) і потужною силою Української католицької церкви з осідком у Прудентополісі (штат Парана).
Присутність містечка Прудентополіса лише на двох перших зборах ілюструє розвиток «історичного сюжету» карманщини. П.Карманський, приїхавши до Бразилії, деякий час співробітничав з Прудентополісом, який, у свою чергу, також був зацікавлений в ньому як людині освіченій, зі зв'язками, з добрим володінням літературної мови. На першому установчому з'їзді УСуБ присутній принаймні один священик. На других зборах, у квітні 1923 р., був присутній о.ігумен М.Шкірпан, разом з чотирма отцями, ЧСВВ. Проте на цих же, других, зборах з’явилася перша тріщина між громадою УСуБ і католицькою церквою. В.Куц, один з директорів УСуБ, зробив першу публічну заяву проти духовенства, про те, що “воно є причиною нашого національного, культурного і економічного застою”[22]. Щоправда, ці антиклерикальні заклики поки що не отримують загальної підтримки, промовець виходить зі складу “директорії”, до якої його обрали минулого разу. Проте, судячи з усього, вихід з директорії В.Куца був дипломатичним кроком, аби все-таки утримати сякий-такий мир із Прудентополісом. Про це свідчить поява його імені в керівництві УСуБ вже через кілька місяців (в грудні цього ж року).
На наступних зборах 25-26 грудня 1923 р. серед делегатів Прудентополіс вже не представлений. Більше того, проголошено, що створюється новий друкований орган УСуБ – “Український хлібороб”, чим дано знати, що зв’язки з “Працею” розірвано. Насправді, якраз у 1923 р. спалахнув конфлікт між П.Карманським і Прудентополісом.  Зокрема, він на сторінках “Праці” засудив усіх тих, хто не здає гроші на підтримку націоналістичної боротьби на батьківщині, назвавши їх дегенератами[23].
Відтепер упродовж кількох наступних років у протоколах з’являтимуться випади з боку УСуБ на адресу Прудентополіса, причому у надзвичайно грубій формі. Вислови на кшталт “гидота”, “мерзота моральної дегенерації”, “моральний бантитизм”, “хлипала слина з посвячених уст”[24], “дика нагінка чорноризців”[25] стануть у лексиці і фразеології протоколів звичайними. На річних зборах 1924 р. схвалюється поправка до статуту УСуБ, за якою до виділу не будуть допускатися особи духовного стану[26]. Судячи з дискусій, що ретельно конспектувалися, подібні матеріали з’являлися також у газеті “Українських хлібороб”, що викликало через деякий час спротив у читачів, кількість передплатників різко впала, редактору закидали, що газету нецікаво читати[27]. Власне, з цих заяв (перші ознаки з’явилися в травні 1926 р.) починається розкол всередині самого УСуБ. І, як не дивно, антиклерикальна кампанія стала в УСуБ неактуальною тоді, коли розгорівся внутрішній конфлікт в організації, тобто “між своїми”.
Якщо бути більш точним, розколу як такого не сталося. Просто члени організації дали зрозуміти П.Карманському, що їм краще розійтися. Усередині організації закипало невдоволення поведінкою, редакційною політикою, формою розпорядження фінансами тощо зі сторони їхнього провідника. У 1926 р., окрім річних, відбулося двоє надзвичайних зборів, на одних з них (8 травня 1926 р.), П.Карманський, незадоволений реакцією на його звіт про діяльність, уперше  подав у відставку, проте на цей раз її не прийняли. Але вже на других надзвичайних зборах 18-19 вересня, Президент УСуБ звинуватив своїх колег у “підпільній діяльності” проти нього, а на річних зборах 15-16 грудня цього ж року “резигнував”  з посади головного провідника Союзу і редактора “Українського хлібороба”. На цей раз відставку провідника було прийнято. Члени Союзу, судячи з усього, захотіли розійтися мирно, тому висловили в резолюції подяку П.Карманському за всі його труди і працю[28], заборонили очерняти його постать і висловили жаль з приводу його резигнації. Цю поведінку учасників зборів можна зрозуміти, адже перед ними був немолодий чоловік, письменник, якому все-таки належить ідея створення УСуБ.
Конфлікт між громадою УСуБ і П.Карманським не припиняється з відходом його з посади провідника і редактора “Українського хлібороба”. Він ще лишався у 1927 р. директором школи (управителем колегії), діяльність якої, судячи з численних звітів і дискусій, назвати успішною не можна.
У наступні роки П.Карманський демонстративно усувається від громадської діяльності. Він купує шмат землі у глухому місці і починає займатися вирощуванням кави, час від часу навчаючи сусідських дітей “за відробіток” їхніх батьків[29]. На той час це був 50-літній хворий чоловік, фізична праця, до якої він не був звичний, виснажила його ще більше. Під впливом глибоких розчарувань і ображений на весь світ, він іде на крок, який не схвалюватимуть навіть його колишні палкі прибічники. У 1929 р. він пише листа у галицький двотижневик “Світ”, дуже грубий і образливий для всієї українсько-бразильської спільноти. На річних зборах УСуБ 23-24 січня 1930 р., головною подією стало обговорення «огидної лайки пр. Карманського у львівському «Світі»[30] на адресу усієї української громади в Бразилії». На зборах зчитано ще один лист П.Карманського – до п. Кобрина, який, у свою чергу, передав його у громаду Ірасеми. Текст зачитано на зборах, в ньому активістів УСуБ названо п’яничками, такими, що “мають сидіти у криміналі” тощо[31]. Врешті решт, вирішено переслати цього листа до часописів Галичини і паралельно спростувати сказане в ньому.
Звичайно, подібні випади з боку засновника, колишнього провідника, ідеолога УСуБ, якого на початкових етапах мало не боготворили, деморалізували членів організації. Моральна криза посилюється ще й до того ж фінансовими негараздами, які почалися ще за правління П.Карманського в 1923 році. П.Карманський, будучи наділеним величезною харизмою, виявився не дуже добрим управлінцем. Тема браку коштів та зростаючого боргу стає провідною на зборах та засіданнях виділів УСуБ.
Таким чином, матеріали діяльності Українського союзу у Бразилії демонструють досить важкий період становлення української громади в Бразилії світського спрямування. Попри те, що на цьому етапі було зроблено багато помилок, все-таки вона відіграла величезну роль у вихованні громадської самосвідомості в середовищі бразильських українців.

Resume.

Maryna Hrymych

The «Ukrainian Union in Brazil» (Based of Archival Resourses).

The article presents the unknown information, drawn from the archive materials, about «Ukrainian Union in Brazil» (founded in 1922). The history of this organization connected with the most traumatic period in Ukrainian-Brazilian history, called karmanshchyna, when the conflict between Ukrainian Catholic Church and the secular organization of intelligencia (Ukrainian Union in Brazil) and personally P.Karmansky (the Ukrainian writer, the reprezentative of ZUNR (West-Ukrainian people's Republic) in Brazil) took place.





[1] Огляд публікацій див.: Cipko S.Three wave of Ukrainian Immigraton to Brazil, 1890s – 1940s: A Historical Overview // Українці Бразилії / за ред. М.Гримич та ін. – K., 2010. – S.13-26.
[2] Дещо про це:: Бондаренко М. Українці Бразилії: минуле і сучасність // Українці Бразилії. – С.51-61; Лозова М. З історії української освіти та культури в Бразилії // Українознавство. – 2012. – 34. – С.119-121.
[3] Kerechuk N. Union for Argicultural Education (http://www.encyclopediaofukraine.com/display.asp?linkpath=pages%5CU%5CN%5CUnionforAgriculturalEducation.htm)
[4] Карманський Петро Сильвестрович (1878-1956) – поет, перекладач, громадський діяч, представник ЗУНР в Бразилії (1922-1925). Політичні погляди протягом життя змінювалися від націоналістичних до антиклерикальних і прорадянських.
[5] Карманський П. Крізь темряву: Спогади. – Львів, 1956. – С.67, 73.
[6] Guerios P. The Debate about Identity betwenn Religious and Lay Leaders in the First Years of Ukrainian Immigration to Brazil // Українці Бразилії. – С.72-89
[8] Маріанo Чайковський – адвокат, підприємець, Почесний консул України в м. Паранагуа (Бразилія) (Прим. М.Г.).
[9] Архів Українського Союзу у Бразилії (далі – АУСуБ).
[10] АУСуБ, арк. 2зв.
[11] Там само.
[12] АУСуБ, арк. 21зв.
[13] АУСуБ, арк. 49.
[14] АУСуБ, арк. 76.
[15] АУСуБ, арк. 16.
[16] Мільрейсів (Прим. М.Г.)
[17] АУСуБ, арк. 5зв-6.
[18] АУСуБ, арк. 11зв.
[19] АУСуБ, арк. 15.
[20] АУСуБ, арк. 74.
[21] АУСуБ, арк. 84.
[22] АУСуБ, арк. 10.
[23] Guerios P. The Debate about Identity… С. 78.
[24] АУСуБ, арк. 20зв            -22, 25-26.
[25] АУСуБ, арк. 36 зв.
[26] АУСуБ, арк. 33 зв.
[27] АУСуБ, арк. 36 зв.
[28] АУСуБ, арк. 53 зв.
[29] Карманський П. Крізь темряву. – С.84.
[30] Очевидно ідеться про:  ілюстрований двотижневик, з - 1927 місячник, орган правого крила УСДП, виходив у Львові 1925-29 у видавництві «Друкар», головний редактор — І. Квасниця. (http://uk.wikipedia.org/wiki/Світ_(видання).
[31] АУСуБ, арк. 95 зв.-97.


стаття надрукована в "Віснику Центрального державного архіву зарубіжної україніки", 2013, Вип. 2.
 

Wednesday 3 July 2013

Як народжується забобон або Соціобіологічні та культурні причини виникнення і трансмісії містичних уявлень

"Дверцята на той світ"
(погреб, розташований в тунелі, викопаному в схилі яру)

Цей текст присвячено питанню, яке мене як етнолога вже давно цікавило. Чому люди схильні до забобонів? Я не кажу про людину традиційного суспільства. Зараз я маю на увазі сучасних людей. І звичайною середньою освітою. Чому замість пошуків раціональних причин якогось явища або (за неможливості їх знайти) визнати, що людському розумові, на жаль, ще не підвладне все на світі, -  замість цього люди схиляються до містичних і марновірних пояснень.
Питання «Як народжується забобон) на перший погляд видається не етнологічним. Однак насправді, як ми побачимо нижче, воно має глибокий сенс для етнологів, зокрема в аспекті про походження і трансмісії забобонів.
Отже, місце дії – село Луговики Чорнухинського р-ну Полтавської області.  Текст складається з двох частин. Перша (вважайте її «польовим» матеріалом, зібраним методом включеного спростереження з елементами провокування респондента) частина тексту – художня, де я описую випадок, який щойно стався зі мною та мамою (Гримич Галина Михайлівна народилася в с. Тарасовичі Вищедубечанського р-ну Київської області, колись – Остерського повіту Чернігівської губернії. Нині села не існує, воно затоплене Київським морем. Етнографічно село належало до зони Київського Полісся. Однак насправді село стояло на Дніпрі, і все його життя було пов'язане з Дніпром. Тому це межовий етнографічний ареал, назвемо його так: полісько-придніпровський. Мама виїхала з села у віці 13 років, а коли їй було 20 з хвостиком, села не стало. Воно було затоплене у зв'зку з будівництвом Київської ГЕС. З сільською спільнотою, яка була розселена в навколишні села, моя мама майже не спілкувалася. Тому її традиційні знання, про які йтиметься нижче, зафіксували стан справ 1940-х  - початку 1950-х рр., і практично вони лежали незайманим вантажем на дні її пам'яті). Друга частина тексту - аналітична, де я намагаюся науковими методами проаналізувати те, що сталося.


Отже, перебувала я з мамою в Полтавській області на сільсько-господарських роботах. Є в нашої родини майже приватний яр – дикий, безлюдний, крутий. Житло розташоване на південно-східному схилі яру, порослому акаціями, насадженими місцевим лісництвом в 1950-і рр., навпроти нього – північно-західний схил яру, порослий листяним лісом. У кожному зі схилів є прокопані тунелі, які служать погребами. 






Горóд знаходиться в низині. Родючість землі шалено  висока, так само шалено висока вологість повітря – чим нижче в яр – тим паркіше. Взагалі мікроклімат специфічний: вегетація внизу яру на тиждень відстає від вегетації нагорі.
Сусідів не видно. Практично живеш в дикій природі з усіма плюсами і мінусами. Найбільший мінус – це комарі. Найбільший плюс – повна ізольованість від світу. Колись, перебуваючи в Альберті я не раз опинялася в каньйонах – колишніх руслах стародавніх річок. Так от, я помітила, що там себе почуваєш, як у казці «Ох!», практично в підземному царстві. Власне, майже те ж саме відчуваєш і в нашому глибочезному луговиківському яру.
Живемо ми в новозбудованій літній хатині «на курячих ніжках», що складається з однієї кімнати. Поряд – стара хата, в якій ночуємо рідко, наприклад, коли холодно і потрібно протопити піч.

Подія, як відбулася з нами, сталася вночі, після шаленої грози. Було десь пів на дванадцяту ночі, і я вийшла надвір «до вітру». Хоча місяць не світив і було хмарно, все-таки ніч була світла, можна було розгледіти вдалині обриси воріт, огорожі, електричного стовпа і т.д.
Дивлюся я на протилежний північно-західний схил яру і в місці, де приблизно розташований тунель-погреб (зачинений на дерев'яні дверцята) я чітко бачу зірку. Таку, як Венера на небі.
Думаю: і що воно таке? Може, ввижається?
Взагалі той, хто мене знає, скаже – я людина не забобонна і в дурниці не вірю. Але все-таки: що воно таке? Іти до «зірки» (приблизно 70 метрів) здавалося дещо незатишним. Тому залишалося тільки гадати.
«Мамо! – гукаю. – Ану йди сюди! Ти щось бачиш?»
«Де?»
«Десь над погребом. Бачиш світло?»
«Бачу! Оранжеве світло.»
«Оранжеве? А мені мовби біле».
Зайшли в хату, замкнули, полягали на ліжка, а далі думаємо про зорю.
«Як ти думаєш, що то було за світло?» - питаю я і чекаю, якою буде її перша версія.
Перша реакція матері (те, що, як кажуть, саме злетіло з язика, тобто було на поверхні): вовк!
«Ма, ти що, який вовк! Світилося б два ока, а то одне велике. Та й не рухалося воно. Ми ж довго його розглядали. Якби був вовк, то світло якось би рухалося!»
«Може птах, сова, наприклад?»
«Ні, - кажу, - то було як одна велика зоря».
Тоді я починаю «приколюватися» над мамою:
«Мабуть, то нечиста сила (чорт)».
«Ану тебе!» - обурилася мама.
«Ма, згадай, щó б сказали у вашому селі, якби таке побачили? Упир?
«Ні, у нас в упирів не вірили».
«А що ж тоді? Може, домовик?»
«Тю на тебе!»
«Вірили в домовика?»
«Вірили».
«А що казали? «
«Та не хочу про таке говорити на ніч глядя».
Опа, - думаю я, вийшла «на слід». Відчуваю, що ця тема її дещо тривожить і починаю під'юджувати:
«Мабуть, це домовик. Ти його розсердила. Оце сидів він в старій хаті, а ти його вигнала з хати. От він сидить у лісі і глипає на нашу нову хатину».
А напередодні на підвіконні старої хати ми побачили цілий мурашник крилатих комах. Коли мама спитала, як їх вивести, я порадила оцтом. Але вона мене не послухалася і висипала на них півпачки солі. А етнографи добре знають, що домовики страшно не люблять солі. Це їх бісить. Якщо десь сіль розсипалася, вони можуть всі горшки побити, рогачі розкидати по хаті і все таке.
Мама задумалася. Видно, вона цієї інформації не пам'ятала.
«Як я його розізлила?»
«Мурахів на вікні в старій хаті засипала сіллю. А домовик не любить солі. От, видно, вибіг, а тепер глипає очима».
«Дурна ти!»
Я засміялася. Значить, зачепила за живе.
Далі ми стали перебирати інші версії: НЛО (мамо, такого НЛО не буває), світлячки, як колись ми бачили в Коктебелі (мамо, отже, це був лише один супержирний і нерухомий «світляк»?).
Спали ми порівняно добре.
Наступного дня я робила взірцево-показовий клаптик городу.
За цілий день до нас зайшов найближчий сусід Микола Якович (1930 р.н.). На питання «Що це?» сказав: «Мабуть, якийсь камінчик». 



Заходила ще його невістка Олька (приблизно 1975 р.н., народжена в Кам'янець-Подільському районі). Вона на нашу пригоду припустила: може, якесь скельце. «От у нас напроти є хата, вже полностю розобрана, тільки одна шибка лишилася. Так коли у нас горить світло в хаті, там здається, що світло горить!..».


Я для себе зробила висновок. Причина могла бути така 1) оптичний обман (робота сорового нерва) або 2) упир (жартівлива версія). Річ у тім, що напередодні я «побила горшки» з Галею Пагутяк, яка спеціалізується на упирях, тож, подумала я, вона з помсти наслала на мене упиря. Тим більше, у нас колись з нею стався подібний випадок. Ми їхали з фотосесії з Добромиля ніччю з місяцем вповні, і у нас перед нашою машиною з'явилося подібне світло: як велика зірка. Ми всі подумали, що то фара машини аб мотоциклу, однак коли «обігнали» об'єкт, то там нічого і нікого не було. Чесно кажучи, всі перелякалися. Якщо перед тим ми реготалися, то після цього випадку ми замовкли і вже не виронили ні пари з вуст.
Навечір ми домовилися з мамою спостерігати, чи буде на цей раз горіти зірка над погребом.
Темніло, і я весь час позирала на погріб. Не було нічого. Взагалі-то, крутилася крамольна думка про те, що дверцята погребу - це вхід "на той світ". До речі, я цей образ обіграла у своєму романі "Ти чуєш "Марго", пам'ятаєте?

Кожен раз після цього заходила в хату і казала мамі, що вже лежала в ліжку: «Нічого нема!»
«Може, у чоловіка режим! – і собі пожартувала вона. – подивимося в той самий час, що і вчора!»
Ми довгро розмовляли, а потім, десь о першій ночі згадали про зірку і вийшли надвір. Ми довго нічого не бачили, аж раптом, неначе із-за листя, знову щось засвітилося. Ми з переляку скрикнули і, штовхаючи одна одну, забігли до хати.
А вночі сталося таке.
Я після героїчно роботи на грядці спала, як убита. Серед ночі я прокинулася від крику мами:
«Марино, щось скаче по хаті! Чуєш?»
Поки я відходила від сну, все стихло. Я вже нічого не чула.
Так ми пролежали кілька хвилин. Мама кинулася потемки шукати ліки, бо серце її просто вискакувало з грудей.
«Не переживай, мамо. То був кіт!»
Я спокійно заснула, а мама ще довго дослухалася.
На ранок вона розповіла мені, що уночі собі уявила:
«Ти знаєш, мені видалося після усіх тих наших розмов, що то був домовик, який хотів залізти в нашу літню хату. Так перелякалася! Мало не вмерла!»
«Мамо, то був сусідський кіт!»


Ось така історія. Це художня її інтерпретація. Тепер хочу проаналізувати.
1.    Глупа ніч, просторова ізоляція, дика природа психологічно створили ситуацію, коли поява несподіваного чи неочікуваного явища (у даному випадку «зірки») створила психологічні передумови для нашого страху або тривоги.
2.    Пояснюючи несподіване явище, ми звернулися передусім до раціональнх способів пояснення явища (скельце, очі птахи). Коли забракло раціональних аргументів, ми стали звертатися до ірраціональних пояснень.
3.    Серед ірраціональних пояснень ми вибирали те, яке було найближче до нашого культурного досвіду. Зокрема, мама, виростаючи  на Київському Поліссі не прореагувала ні на упиря, ні на чорта, оскільки у її селі не побутували вірування в них, зате чітко відреагувала на «домовика». Тим більше, я навела «докази» того, що це саме розсердженй домовик: просипана сіль. Я ж, напівсейозно-напівжартома, подумала на упиря, орієнтуючись на свій містичний або псевдомістичний досвід.

Бачимо, що забобон виникає з неможливості пояснити певне явище, особливо, якщо йому передував страх або принаймні переляк. У випадку, якби ми побачили цю «зірку» не в умовах дикої природи, не умовах «підземного царства «Ох!», не в умовах ізоляції від світу людського, ми просто не звернули б уваги на неї. «Малолішо!» - сказали б собі й поготів. Отже,  потовх до пояснення явища засобами містики дає наша фізіологія: страх, переляк, тривога. Тобто інстинкт.
Далі вступає в дію наш культурний досвід. Залежно від того, з чим ми стикалися в минулому (у плані пояснення явищ містичними засобами) – ми по-різному трактуємо одне й те ж саме явище.
Цим постом я хочу ще раз показати, що народна культура – це не лише продукт діяльності людини як істоти культурною, це також діяльність людини як істоти біологічної. І хочу підвести ще раз до теми соціобіології.