З мого досвіду проведення польових досліджень поза межами України

Марина ГРИМИЧ

СПЕЦИФІКА ПРОВЕДЕННЯ ПОЛЬОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
У СЕРЕДОВИЩІ УКРАЇНСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ ЗАКОРДОНОМ  

Maryna Hrymych

The Special Techniques of Conducting Fieldwork Research Among the Ukrainians Abroad. RESUME.

The author shares her fieldwork experience in the Ukrainian communities abroad and submits the classification of different groups of interviewees, suggests the content topics for interviews and defines the differences in conducting fieldwork in Ukraine and abroad. Different migration waves in Canada and Brazil have created their own segments of Ukrainian regional post-immigration heritage (subculture). Usually they maintain their own infrastructure, institutions, priorities and their own subtype of identity. The type of fieldwork depends on what subtype of post-immigration subculture has been researched.

Key words:  diaspora, immigration, fieldwork research, research methods.

Історія діаспорних досліджень в Україні – порівняно молода сфера історичної та етнологічної науки. В Радянському Союзі тема закордонного українства з відомих причин була майже закритою для науковців. Однак за двадцять років діаспорознавство в Україні вже має значні здобутки і навіть встигло «відпрацювати» перший цикл, який є типовим для початкової стадії вивчення нерозробленої досі тематики. Зазвичай, коли дослідники беруться за недосліджену тему,  вони тяжіють до узагальнень, описовості, а нерідко й компіляційності, і це не є ґанжем, а абсолютно необхідною стадією наукового пошуку. Адже «піонери» нової тематики мають складне завдання: з одного боку, ввести в науку новий інформативний сегмент, а з іншого, – підготувати публіку до його сприйняття. Коли цей – вступний – цикл відпрацьовується і вичерпується, розпочинається новий дослідницький етап, який характеризується активним пошуком нових джерел, їх накопиченням і на основі їх аналізу поглибленим вивченням тематики.

Власне, саме це відбувається сьогодні з діаспорознавством: дослідники перебувають у гарячковому стані пошуків нових інформаційних джерел. Це здійснюється у двох традиційних методичних напрямках: польовому (інтерв'ю або опитування, включене спостереження, фото-, віде-о та аудіо-зйомка) та так званому «кабінетному» (архівна робота і пошуки невідомих опублікованих джерел, передусім спогадів).

Пропонована стаття стосується польових методів збору інформації про закордонне українство.

Варто зазначити, що Україна дістала у спадок від радянської фольклористики та етнографії досить якісну школу польових досліджень, яка, в свою чергу, базується на кращих традиціях вітчизняних дослідників другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. [Див.:2; 8]. Тож коли етнологи замислилися над тим, щоб розпочати польову практику закордоном, здавалося б, нічого не могло завадити цьому. Однак на практиці все виявилося набагато складнішим, передусім через фінансові причини. Саме вони стали причиною того, що польовий досвід українських дослідників закордоном є порівняно небагатим, хоча й достойним [3; 4; 5; 6]. Щоправда, це не означає повної відсутності польових досліджень в українському середовищі закордоном. У деяких регіонах розвинулася свої місцеві потужні збирацькі традиції, зокрема, в Башкортостані [1; 7], Канаді [9; 10; 11; 15] тощо.

Пропонована стаття базується на досвіді польових досліджень автора в Канаді (2006-2011 рр.) та Бразилії (2009, 2011 рр.).

Передусім варто дати характеристику об'єкту наших польових досліджень, а  саме українським регіональним імміграційним і пост-імміграційним субкультурам.

Досвід автора свідчить про те, що різні міграційні хвилі в Канаді та Бразилії (подібно до інших країн) витворили різні сегменти української регіональної пост-імміграційної субкультури (часовий або історичний чинник), які часто існують автономно (хоча й не зовсім ізольовано) один від одного. Кожен з них має свою інфраструктуру, свої організації, свої інтереси й пріоритети і свій підтип ідентичності.

Кожен зазначений вище сегмент імміграційної і пост-імміграційної регіональної субкультури, в свою чергу, складається з менших ареальних (просторовий або географічний чинник) блоків.

Разом з тим у кожній країні є і парасолькові інституції – передусім церква, а також громадські об'єднуючі організації, в Канаді це КУК [14], а в Бразилії – Українсько-бразильська центральна репрезентація [13]. Вони виконують важливу політичну об'єднувальну функцію.

Таким чином, певна пост-імміграційна регіональна субкультура в кожній країні схожа на клаптикову ковдру (квилт) або на аплікацію, в той час як «материнський» тип культури (в нашому випадку – в Україні) і в історичному і в географічному вимірах є «суцільною матерією» з історичною та географічною неперервністю.

Як результат, перша і друга хвилі імміграції та їх нащадки сформували в Канаді та Бразилії (як і в інших країнах Північної та Південної Америки) окремішнє культурне середовище, відмінне від того, яке витворила третя хвиля імміграції. А четверта хвиля в Канаді (в Бразилії вона відсутня) також має свою етнокультурну специфіку, і ця спільнота тримається дещо осторонь від перших двох. При цьому усі три згадані вище типи спільнот є (більшою або меншою мірою)  носіями української ідентичності. Щоправда, жодна із них не є моноідентичними, усі вони (уключно з 4 хвилею і трансемігрантами) є носіями подвійної ідентичності.

Таким чином, українське середовище в тій чи іншій країні закордоном, по-перше, є сегментованим за географічним та історичним чинниками, а по-друге, є не «чистими», моноетнічними, а так би мовити, «суржиковим», оскільки є виявом подвійної (пост-імміграційної) ідентичності.

  Загалом же – в межах кожної країни витворилася своя спільнота (у даному випадку канадсько-українська і бразильсько-українська), яка є носієм регіональної пост-імміграційної субкультури.

Якщо брати певну українську спільноту певної країни як цілісність, то, залежно від того, наскільки українська складова їхньої етнічної ідентичності  яскраво виражена і усвідомлювана, в ній можна виділити «ядро» –  діаспору, під якою ми розуміємо активну частину, – і «мантію» (терміни наші. – М.Г.), де етнічна ідентичність є неусвідомлюваною або навіть ігнорованою. Це своєрідні епіцентр  і периферія спільноти, «кісточка і м'якоть» плоду, якщо вжити метафору.

Методика проведення польових досліджень серед закордонного українства (та й не тільки українства, автор має досвід вивчення також кримсько-татарської діаспори закордоном) якраз і залежить від того, чи ми маємо справу з «ядром» української спільноти, чи з «мантією». «Ядра» в різних країнах дуже подібні між собою, а от «мантії» – дуже різні. І якщо до «ядер» з різних країн можна застосувати однакову (або принаймні подібну) методику польового дослідження, то до «мантій» треба розробляти методичний підхід окремо.

Почнемо зі специфіки опитування в середовищі «ядер». Тут ми маємо справу зі свідомою частиною, де етнічна приналежність є плеканою. До «ядра» значною мірою належать представники третьої хвилі еміграції до Канаді та Бразилії. Це – люди, які виїхали з батьківщини після Другої світової війни, мають подібні долі, їхні діти виховувалися в українських оранізаціях у патріотичному дусі і приблизно однаково (в кількісному вимірі) асимілювалися. Приступаючи до опитування післявоєнної еміграції, знаєш, що найкраще будуть висвітлені теми: війна, табори DP, полон (для колишніх вояків дивізії «Галичина»). Ці респонденти (ідеться про самих учасників подій, а не їхніх дітей) дуже добре володіють українською мовою, їхні інтерв'ю після транскрипції дуже легко трансформуються в оповіді (шляхом вилучення запитань інтерв'юера), крім того, нерідко їхні вже опубліковані спогади (як у випадку з колишніми вояками дивізії «Галичина») є добротним першоджерельним матеріалом.

Цікавими темами для опитування як самих «діпістів», так і їхніх дітей та внуків, є  імміграційна та діаспорна субкультура, процеси адаптації  тощо.

Оскільки третя хвилі еміграції осіла переважно в містах, то традиційна культура в їхньому середовищі представлена не в її природному – функціоналнму – стані, а на символічному рівні. Теорію вивчення співвідношення іммігрантської та символічної ідентичності докладно запропоновано канадьским дослідником Богданом-Робертом Климашем [9] і продовжено в працях сучасних дослідників [11].

Що стосуєься «мантії», то тут ситуація інакша. Серед респондентів цього типу можна виділити передусім тих, які практично вже розчинилися в новому середовищі, і лише окремі ознаки або маркери (наприклад, ім'я чи дитячі спогади про бабу) нагадують про етнічні корені. Цей зріз суспільства також повинен бути об'єктом дослідження, оскільки зосереджуючись лише на «ядрі» ми даємо спотворену картину дійсності, часто приймаючи бажане за дійсне.

Методика опитування цієї групи своєрідна тим, що тут питальники більше носять не етнокультурний, скільки етносоціологічний характер. Тут ефективніше здійснювати  анкетування (з можливістю вибору відповіді на запитання), аніж опитування, оскільки тут кількісний вимір важливіший, аніж якісний. Тема, яку ефективно розробляти щодо цієї групи репондентів, - це  «розмита» етнічна ідентичність.

Іншу полярну групу «мантії» становить населення етнічних анклавів, місць компактного проживання українського населення. У цьому випадку переважно йдеться про сільське населення (в Бразилії – колонії, в Канаді – фармарські околиці). Етнічність для них – це дуже часто неусвідомлювана субстанція і водночас це є природне середовище, в якому вони народилися і проживають.

Потенційні респонденти, які належать до цієї групи, - це представники найстарших двох аграрних хвиль еміграції. У цьому випадку ми вже можемо говорити про них майже як про автохтонів, оскільки 100 років – це більш, ніж достатній час, щоб вважатися корінним населенням країни проживання. Вони є канадцями чи бразильцями, а Україна для них є абстрактним образом «старого краю», який співвідноситься з терміном «історична батьківщина».

В українсько-канадській та українсько-бразильській сільських спільнотах на сьогоднішній день витворилася різна етнокультурна ситуація. Процес асиміляції українського населення в Бразилії настав пізніше, аніж в канадському середовищі приблизно на 50 років. Цим і зумовлена різна специфіка опитування в згаданих двох країнах. В бразильських колоніях традиційна українська культура ще існує «тут і зараз», інформаторами може стати будь-хто: дитина чи стара людина. Тут дуже ефективні такі методики, як опитування (за винятком анкетування), фото-, відеозйомка. Основу питальника може скласти система питань, розроблених для проведення опитування в Україні, однак значно змінена відповідно до місцевих умов і з ретельним попереднім вивченням місцевої говірки, адже нерозуміння однією зі сторін іншої веде до спотворення інформації або взагалі її відсутності.

У Канаді ж про традиційне життя можуть розповісти лише респонденти, народжені не пізніше, ніж в 1930-х рр. Кількість питань у питальнику буде значно менша, а сам він – максимально спрощений. Тут варто працювати не над поглибленням теми, а над накопиченням інформації про різні теми. Тобто, якщо в бразильських колоніях ми «копаємо вглиб», то в канадських фармарських околицях ми «перекопуємо діялянку вшир».

Сучасні фармарі українського походження в Канаді є носіями загальноканадської (а якщо точніше, то канадської прерійської) фармарської культури, яка лише в окремих точках (церква, цвинтар, календар, історична пам'ять, «бабина скриня») може мати українські прояви. Тим не менше багато-хто з них чітко усвідомлює своє етнічне походження.

Отже, тепер простежимо поетапно, як має відбуватися польове дослідження.

1.    Підготовчий етап: з'ясування, до якого сегменту імміграційної чи постімміграційної культури належить респондент, вивчення історії еміграційної хвилі і розробка (вибір) питальника/ів відповідно до цього.

2.    Адаптація до респондента та його середовища: освоєння говірки, встановлення психологічного контакту.

3.    Опитування. Спонтанне опитування є дуже ефективним в польових умовах закордоння. Дуже часто розумієш, що підготовлений заздалегідь питальник може стати лише  основою, тематичним окресленням інтерв’ю. А самі питання треба формулювати “тут і зараз”, миттєво реагуючи на середовище, в якому проводиться інтерв’ю. Звичайно, для молодого або неадаптивного чи негнучкого дослідника це здійснити часом важко. Однак саме в цьому і полягає специфіка роботи в незнайомому середовищі.

4.    Незалежно від того, в якому сегменті спільноти працює дослідник (в ядрі чи на перефирії), важливо пам'ятати, що опитувати потрібно не лише українців, а й тих, хто живе поряд з ними, аби уникнути суб'єктивного висвітлення проблеми.  Якщо це неможливо зробити через мовний бар'єр, принаймні вставити в свій питальник, розрахований на українців, велику групу питань про життя інших спільнот, що живуть разом з українцями. Етноцентричний підхід шкодитъ навіть в Україні, а в закордонному середовищі він спотворює реальну картину дійсності.

5.    Етика. Працюючи в Канаді, мають бути юридично відпрацьовані всі юридичні моменти щодо дозволу на інтерв’ю і дозволу на публікацію матеріалів опитування чи фото-відео досліджень. У Бразилії такі питання поки що не постають, однак дуже скоро можуть виникнути.

Підводячи підсумки можна сказати, що польова практика в умовах діаспори має свою специфіку. Самі методи лишаються тими самими, лише змістове наповнення опитування змінюється кардинально. Особливу сферу становить етика дослідження, на яку в деяких країнах (у даному випадку, в Канаді)  звертається значна увага.

ЛІТЕРАТУРА.

1. Бабенко В.Я. Украинцы Башкирской ССР: поведение малой этнической группы в полиэтничной среде. – Уфа, 1992.

2. Глушко М. Методика польового етнографічного дослідження: Навч. посібник. – Львів, 2008.

3. Закревська Я. Бразилійська Україна зблизька // Дзвін. – 1993. - #2-3. – С.129-134.

4. Сапеляк О. Парагвайці українського походження: церковно- громадське життя. – Львів, 2011.

5. Сапеляк О. Українська спільнота в Аргентині: історико-етнологічний аспект. – Львів, 2008.

6. Українці Бразилії: Історико-етнологічне дослідження / ред. М.Гримич, А.Нагачевський, С.Ціпко, О.Калько. – К., 2011.

7. Чернієнко Д. Розвиток українознавства в Башкортостані: досвід та сучасний стан // Українознавство. -  2010. - #4. – С.68-73

8. Hrymych М. Practical Methods of Folklore and Ethnographic Research in Ukraine // Folklorica: Journal of Slavic and East European Folklore Association. – Vol. XIII. – Edmonton, 2008. – P. 145–154.

9. Klymasz R. Ukrainian Folklore in Canada. - New York, 1980.

10. Klymasz R.  Svieto: Celebrating Ukrainian-Canadian ritual in east central Alberta through the generations Edmonton. -  Edmonton, 1992.

12. Local Culture and Diversity on the Prairies: A Project Report/ Ed. Andriy Nahachewsky. – Edmonton, 2005.

11.  Nahachevsky A. Immigrant and Symbolic Ethnicity in Brazilian Ukrainian Material Culture // Українці Бразилії. – С. 90-103

13. http://www.rcub.com.br/rcub/

14. http://www.ucc.ca/

15.http://www.stmcollege.ca/pcuh/programs-projects/Oral-History-Program/index.php

Українці в Аргентині / Ukrainians in Argentina

Марина ГРИМИЧ

ЗАСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ В АРГЕНТИНІ:
ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ АНАЛІЗ

                                                                        Maryna Hrymych

         Foundation of the Ukrainian Community in Argentina:

Analysis of Publications

Summary. The article deals with the short, but essential period of Ukrainian-Argentinian history: the foundation of the first settlement in Apostoles, province Misiones. There is the official version of it, but scholars still don’t have a consensus on many issues. The article thoroughly analyzes the publications and sources on this topic.

Key words: diaspora, Ukrainians in Argentina, history of migrations,  historiography, academic sources.

Сучасна ситуація в світі характеризується потужними міграційними процесами, які особливо посилилися після розпаду біполярної системи.  Навіть не можна назвати сферу, на якій ці процеси не позначилися б суттєвим чином, їх наслідки виявляють себе в економіці, політиці, соціальному укладі, демографічній, конфесійній та міжетнічній ситуації в більшості країн світу. Цим викликаний і величезний інтерес наукової спільноти до питання теорії, історії та практики міграційних рухів, а це, в свою чергу, стимулює нові українознавчі дослідження в галузі історії закордонного українства.

Однією з тем, без якої не обходиться жодне дослідження про ту чи іншу етнічну спільноту поза межами історичної батьківщини, - це історія її заснування. Дослідників, як правило, цікавить такий комплекс питань:  Яку дату вважати офіційною щодо початку поселення? Де було засноване перше імміграційне поселення? Хто були першопоселенці і з яких країв вони походять?  Які етіологічні перекази – зразки усної історії (у північноамериканській науці це визначається терміном foundation stories) збереглися?

Незважаючи на те, що з точки зору світової історії, ХІХ ст. не є надто віддаленим у часі, проте у випадку з українською імміграцією, існує порівняно мало достовірних джерел, на які можна було б опиратися. Крім того, багато українських спільнот закордоном (переважно це стосується так званої “старої” – аграрної і заробітчанської імміграції) не переймалися документуванням своєї історії: на першому місці стояли проблеми виживання.

Взірцем ставлення до своєї історичної спадщини є канадсько-українська спільнота, яка порівняно рано зорганізувалася і почала збирати документи, свідчення і робити дослідження. Однак в Південній Америці ситуація з документуванням історії склалася не так успішно. Тут сучасні дослідники української імміграції досі стоять перед проблемою реконструкції початкових етапів імміграції, опираючись на дуже нечисленні факти і джерела.

У даній статті мова йтиме про заснування української спільноти в Аргентині, а точніше, про висвітлення цього питання сучасними дослідниками. До аналізу залучаються лише ті праці, де представлений матеріал на згадану тему. Професійний історіографічний огляд усіх публікацій про українців Аргентини здійснено в працях Сергія Ціпка [11, XV-XXV] та у статті В.Погромського [5]. До речі, останній дослідник також вивчав історіографію досліджень української імміграції до Аргентини, щоправда, не фокусуючи уваги на тому “дрібному” аспекті, який розглядається в даній статті. Так, аналізований аспект є дрібним, з точки зору тривалості (1 рік), однак  принциповим: це  документування початку великої історії (на нинішній час 115-річної).

Дослідники та їхні праці. Отже, у нашій статті аналізуються публікації сучасних дослідників з Аргентини (на жаль покійний Михайло Данилишин, Михайло Василик), України (Оксана Сапеляк) та Канади (Сергій Ціпко), кожен з яких дав своє бачення походження української спільноти в Аргентині.

Михайло Данилишин –  відомий діяч українсько-аргентинської громади, багатолітній голова товариства “Просвіта” в Аргентині, автор книги “Українці Республіки Аргентина”, що побачила світ у 1979 році двома мовами – іспанською та українською[1] [12]. Структура книги досить своєрідна: в першій – іспаномовній частині – міститься короткий виклад географічного положення України, короткий опис української імміграції на американський контенент загалом, і до Аргентини зокрема. У додатку автор подає документи іспанською мовою, в т.ч. списки перших іммігрантів та українських організацій. Українська частина книги починається з короткого представлення Аргентини, після чого іде нарис історії імміграції до цієї країни (включно з представенням окремих локальних громад) та діяльності українських організацій (громадських, релігійних, освітянських, культурно-мистецьких), автор також подає ретельно складений літопис подій (до 1978 р. включно). Сам автор говорить про свою книгу так:  “Книжка “Українці Аргентини” – це не є літературний чи історичний твір, а лише дійсні фрагменти зі всіх галузей нашого життя <…>, початком історії української громади у свободолюбивій, гостинній та просторій землі безсмертного Сан Мартіна” [12, 49]. Це дуже скромна оцінка своєї праці, насправді ж книга має велику цінність як добре упорядкована добірка першоджерельних матеріалів: документів, спогадів, імміграційних матеріалів, списків імен, назв, подій. Крім того, М.Данилишин особисто проводив опитування (у формі анкетування) серед піонерів [12, 81] і, власне, на цих матеріалах зробив висновки щодо питання, яке нас цікавить, тобто щодо початків української громади в Аргентині. З цієї точки зору, книга має високу фактологічну цінність. М.Данилишин прекрасно обізнаний з колонізаційною політикою, і чітко дотримується точності посилань (“при чім наводжу також джерела публікацій чи імена осіб, які їх підтверджують” [12, 314]).

Михайло Василик – аргентинський дослідник українського походження в галузі історії, географії, соціології та християнських доктрин, професор і завідувач кафедри економіки Аргентинського католицького університету, видавець українських періодичних видань. Книга, про яку буде йти мова в цій статті, - це значною мірою підсумкова праця українською мовою “Українці Аргентини: історія та сучасність” [2], якій передувало ряд публікацій в Німеччині [3], Аргентині [20; 21] та інших країнах. “Українці Аргентини” М.Василика вийшли друком у 2009 році (іспанський варіант в 2000 р.) – через 30 (іспаномовний варіант – через 20) років після праці М.Данилишина, це автоматично підвищує її історичне значення. Структурно вона складається з дев’яти розділів, післямови і додатків, де міститься науково-примітковий апарат: документи, бібліографія, покажчики. Це дуже логічне, добре упорядковане видання. Автор володіє високою культурою наукового стилю, дотримуючись охайності і точності в посиланнях та інтерпретації фактів.  В книзі представлена загальна характеристика Аргентини як південноамериканської країни, історія її двосторонніх стосунків з Україною; дано короткий опис історії поселення українців в Аргентині, економічне становище, а також діяльність української церкви в Аргентині, громадських,  освітніх та культурних організацій.

Оксана Сапеляк – львівська дослідниця, кандидат історичних наук, співробітник Інституту народознавства НАН України. Її книзі “Історія української спільноти в Аргентині” [8] – передувало ряд менших публікацій, зокрема, стаття про українські школи, засновані Українською католицькою церквою в Аргентині [9]. Дослідниця є також автором книги про українців Парагваю [7]. “Історія української спільноти в Аргентині” структурно виглядає подібною до книги М.Василика (хоча писалася вона паралельно): Аргентина як країна, короткий нарис історії імміграції, українці в аргентинському суспільстві: економічне життя, церква, школа, культура. При цьому дослідниця значно розширила інформаційно і збагатила тематично зміст цих аспектів за рахунок долучення матеріалів опитувань (україномовні респонденти, багато з них – священики, брати-василіяни і сестри-служебниці, які, за власним досвідом автора статті, є блискучими носіями усної історії). О.Сапеляк обстежила українські сільські поселення трьох провінцій, назбиравши цінний польовий матеріал (200 респондентів, 60 годин аудіозапису, численні анкети) [8, 15]. У книзі подані найкращі зразки спогадів та інтерв’ю (усього 4), а також фотографії з сімейних архівів. Це є великим плюсом книги. Незважаючи на те, що практику опитування щодо українців Аргентини (у формі анкетування) застосовували ще Митрополит Андрей Шептицький (автор анкети) і о. Іван Сенишин (виконавець опитування) [4, 196-197], а пізніше М.Данилишин, “Українська спільнота в Аргентіні”, – це практично перше дослідження, яке містить етнологічний (хай поки що узагальнений) аспект.

Сергій Ціпко – доктор історії, керівних проекту досліджень діаспори Канадського Інституту українських студій (Едмонтон, Канада). Його книга “Українці Аргентини (1897-1950): творення громади” [11], яка щойно побачила світ у Торонто – це перше професійне історичне дослідження. Якщо в попередніх книгах (кожна з яких має свої безперечні переваги) історична частина носила характер науково-популярних нарисів, то тут дослідження ведеться за перевіреними суто науковими  методиками.  Будучи українсько-іспанського походження, а також маючи солідну британську та канадську історичну дослідницьку школу, що базується на добре розробленій в північноамериканській науці теорії імміграції, С.Ціпко використав не лише українські, польські, а й іспаномовні та англомовні джерела й літературу, і на їх базі дав грунтовний історичний дискурс українсько-аргентинської історії. В основу структури покладено не тематичний (як в попередніх працях “країна – церква – школа – культура”), а хронологічний принцип, де історія окремих громад та організацій розглядається історично. Сергій Ціпко є співредактором видання “Українці Бразилії” [10], а також упорядником і головним редактором електронного  бюлетеню “Українці закордоном”.

Є ще одна група публікацій, що належить українським греко-католицьким священикам та Єпископові Аргентинської Eпархії УГКЦ: о. С.Вапровича [1],  владики А.Сапеляка [6] та о. В. Ковалика [4][2]. Праці відрізняються одна від одної. Отець С.Вапрович переважно подає свої спогади, використовуючи принцип (що так сьогодні високо цінується): “пишу про те, що особисто чув, знаю і бачив”, і його брошурка має більше статус джерела, ніж історичної розвідки. У владики Андрія Сапеляка і отця Володимира Ковалика була мета розповісти історію української греко-католицької церкви в Аргентині, і вони це зробили у формі історичного нарису, не обминувши питання початків української громади.

Джерела. Щоб з’ясувати наукову цінність або бодай якість того чи іншого історичного або історико-етнологічного дослідження, варто лишень подивитися, на яких джерелах воно зроблене, причому цінність мають саме першоджерела, а це, зважаючи на тему, що нас цікавить:  а) статистика; б) документи; в) свідчення першопоселенців (безпосередні записи від респондентів або архівні записи чи публікації свідчень та спогадів). Розглянемо, як вони використовуються перерахованими дослідниками.

  а) Статистичними джерелами до вивчення питання перших кроків українців на аргентинській землі могли б стати тогочасні реєстри іммігрантської служби (про наявність яких згадує М.Василик [2, 13]), корабельні записи, документи провінційного і муніципального уряду, про які пише о. Ковалик [4, 51], однак вони поки що не опрацьовані. Відразу зазначимо, що мається на увазі безпосередня робота зі статистичними документами, а не вибіркове використання даних інших науковців. Статистичний метод (ідеться саме про метод, а не про довільну ілюстрацію і маніпуляцію цифрами) використовують (наскільки це можливо) лише С. Ціпко на основі даних Міністерства сільського господарства Аргентини (Ministerio de agricultura), історичних та соціологічних праць, і М.Василик.

При цьому всі автори прекрасно усвідомлюють проблеми у використанні статистичних даних в контексті Аргентини: адже практично на той час не існувало чіткої етнічної ідентифікації українців, тож в аргентинських документах вони фігурують під різними маркерами: за приналежністю до держави, з якої виїхали; за релігійною приналежністю; за мовою; за вужчою локальністю; а то й за чужими етнонімами. За численними свідченнями, українців в Аргентині записували по-різному. С.Ціпко наводить такі терміни, як: rusos, polacos, рідше austrо polacos, rutenos [11, XVI-XVII], М. Василик називає такі терміни: галіціяни, рутени, польські рутени [2, 21], О.Сапеляк, опираючись на спогади о. Володимира Ковалика, наводить такі приклади: austriacos, rutenos, greco-rutenos, polaco-rutenos [8, 49]. Сам же о. Ковалик пише, що і чужинці і самі українці (в безпосередньому мовленні) вживали назви греко-католик [4, 22], але в імміграційному уряді вони фігурували як австріякос, рутенос, греко-рутенос, поляко-рутенос (автор дає кириличну форму написання термінів). За словами автора, німецький священик Ф.Фог[3], якому належить перший (1922-го року) нарис про польську імміграцію до Апостолес [19], вживав термін «лос групос де іммегрантес поляко-рутенос» [4, 21], це о. Ковалику  видалося невдалим визначенням, мовляв,  більшість з тих, про кого той пише, були українцями. (До речі, о.Ковалик присвячує в своїй книзі питанням української етноніміки аж два параграфи «Неусталена назва»  і «Властива наша назва» [4, 21-23]). Так само гаряче відстоює «українську» частку в тому, що називалося польською або слов'янською імміграцією в Місіонес, Оксана Сапеляк [8, 46-47]. Сучасний професійний підхід до цього питання висвітлений в статті С.Ціпка та Дж. Лера “Спірна ідентичність: протиборство формулювання національної спадщини першопоселенців в Місіонес” [14].

У відсутності точної етнічної ідентифікації українців у тогочасній аргентинській дійсності для досвідчених істориків та етнологів немає нічого дивного. По-перше, на той час, в умовах бездержавності і  неконсолідованості українського народу, це була нормальна ситуація. Це був певний історичний етап у виробленні української етноніміки: етноніму “українець” передувала низка конфесіонімів, етнотопонімів тощо. По-друге, питання етнічної самосвідомості, які на той час були актуальними в середовищі галицької інтелігенції, не входили “до порядку денного” іммігрантів: це були прості селяни, які боролися за виживання, смішно було б від них вимагати усвідомлення своєї етнічної ідентичності та відстоювання своєї етнічної окремішності від, скажімо, поляків. Якщо вже на те пішло, їх більше турбувала конфесійна ідентифікація. Смішно також вимагати від німецького священика чи якого-небудь аргентинського службовця досконалого знання етнічної ситуації в Східній Галичині і чіткого формулювання етнічної приналежності. 

Відсутність або недосконалість етнічної ідентифікації в ХІХ – на початку ХХ ст. – не лише українсько-аргентинська проблема. Ці питання виникали і в інших країнах, куди іммігрували українці. Так,  дослідник ранньої української імміграції до Канади Володимир Кає,  який працював з корабельними імміграційними записами, пише, що українці там фігурують як, “Austrians”, “Galicians”, “Bukowinians”, “Ruthenians”, “Little Russians”, “Routhaninas’, “Hallatians” [13, 23]. Цікаво, що при підготовці перепису населення 1931 р. канадська державна статистична служба активно обговорювала питання: як же називати українців [13, 24].

  Проблеми з пошуками в статистичних даних свого коріння мають не лише українці, і не лише бездержавні чи малі народи. Як не дивно, до списку спільнот, яких важко вичислити зі статистичних даних тодішньої Аргентини, потрапили навіть іспанці (!): виявляється, у реєстрах вони “невидимі” [11, ХХІV], так само, як і українці, щоправда, з іншої причиниа саме, через те, що вони були іспаномовні. С.Ціпко з приводу українців пише: “Неможливо сказати, скільки з-поміж 163 тис. 862 росіян і 87 тис. 266 австрійців, що іммігрували між 1857 і 1920 р., були українцями [11, 1].

Сучасна наука ставиться до цієї проблеми спокійно, розуміючи, що у даному випадку потрібно працювати за іншою, не прямолінійною відбірково-класифікаційною методикою, а застосовуючи принцип комплексності, і відразу ж “закладаючи” в підрахунки можливу похибку, “не перетягуючи ковдри” на себе від поляків чи інших етнічних груп і не засуджуючи тодішніх істориків та чиновників.

б) Другий тип джерел, базовий для історичного дослідження, - це документи. У темі, яка нас цікавить, - приїзд перших українських поселенців і участь у заснуванні колонії, - хотілося б бачити законодавчу базу: імміграційні та колонізаційні закони. На жаль, вони (саме у вигляді джерел, а не у вигляді використання праць інших дослідників) практично майже не фігурують у дискурсі про першопоселенців-українців в Аргентині. Виняток становить дослідження М.Данилишина, який наводить уривки законів про імміграцію та колонізацію. Він також публікує у своїй праці документальні дані списку українців Апостолеса, яких нагородили на честь 50-річчя заснування містечка (27 серпня 1977 р.) [12, 33]. З тверджень о. Володимира Ковалика також відомо, що існували “урядові провінційні муніціпальні документи” [4, 21], однак, на жаль, українськими дослідниками вони не опрацьовані.

в) Третій тип джерел – свідчення учасників подій. Природно, що знайти сьогодні респондента, який би був носієм усного оповідання про заснування першого поселення в Аргентині і про піонерський період – практично неможливо. Саме тому тут інтерв’ю сучасних респондентів не дуже знадобилися. Тим не менше, О.Сапеляк [8, 48] та С.Ціпко [11, 4-5] не випустили можливості залучити до своєї версії заснування української спільноти в Аргентині хоч якісь деталі з пам’яті респондентів.

Перший факт використання матеріалів опитування знаходимо в праці о. Володимира Ковалика, який в кінці своєї книги, в додатках наводить надзвичайно цінний документ: питальник, складений владикою Андреєм Шептицьким ще в 1922 році. Питальник був надісланий до о. Івана Сенишина, який на той час служив в Апостолес. Серед них є кілька питань, що стосуються піонерського періоду української спільноти (“Кілько в якій колонії є душ? З яких повітів старого краю і коли прибули?” [4, 196]), а також ряд інших питань етнологічного спрямування [4, 197].

М.Данилишин прибув до Аргентини ще в 1927 році і як просвітянський діяч усвідомлював важливість теми заснування української громади. Він мав змогу безпосередньо спілкуватися з першопоселенцями і збирати інформацію (“На вступі слід зазначити, що про це знаємо тільки з переказів та заяв поодиноких наших громадян, які живуть ще в Місіонесі” [12, 78]). Як згадувалося вище, автор за свого часу розсилав поміж першопоселенцями квестіонарії [12, 81].

Щодо інших джерел мемуарного характеру, О.Сапеляк користується спогадами оо. Василіян, (щоправда, їхня місія була заснована в Апостолес лише в 1908 р.), а С.Ціпко – спогадами, опублікованими міністерством сільського господарства.

Література. Як бачимо, джерельна база для розкриття питання  першопоселення українців в Аргентині, – досить обмежена. Саме тому дослідники нерідко опираються на публікації інших авторів, які мали більше можливостей для дослідження або більший доступ до першоджерел. Серед авторів-лідерів за посиланнями на них – німецький священик о.Фредерік Фог [19], аргентинець польського походження Е.Пизік [15], сучасний польський історик Р.Стемпльовський [17; 18]. Крім того, всі сучасні дослідники в більшій чи меншій мірі користувалися працями отців-василіян: владики А.Сапеляка, о. С.Вапровича та о. В.Ковалика.

Рік і місце першого поселення.

Офіційна версія започаткування першого українського поселення в Аргентині наступна.

 Місце заснування – Апостолес (зараз місто), що перебувало на Національній території (нині в провінції) Місіонес. М.Данилишин називає Місіонес колискою українського поселення в Аргентині [12, 302]. Рік заснування – 1897-ий. Лише о. Степан Вапрович подає 1898 рік [1, 11]. Пояснення в розбіжності дат нам надав у приватній переписці син Михайла Данилишина Юрій: хоч українські першопоселенці прибули до Апостолес у 1897 році, проте офіційно українська колонія заснована в 1898 році [24].

Сучасне містечко Апостолес на час прибуття перших колоністів (поляків, українців, італійців), представляло собою напівзруйновану  занедбану єзуїтську місію, засновану ще в ХVI ст., де в ХІХ мешкали автохтони (індіанці). О. С.Вапрович згадує, що ще застав руїни колишніх церков та інших будов, зведених єзуїтами [1, 12]. За рік до прибуття перших українців, тобто у 1896 р., в Апостолес було розпочато польську сільськогосподарську колонізацію під керівництвом губернатора Хуана Хосе Лянуссе (12, 314).

Отець Володимир Ковалик (на жаль, без посилання на джерело) розповідає, що родини прибули в Буенос-Айрес ще в червні, до серпня перебували в резиденції губернатора провінції Буенос Айрес. З ними не знали що робити, оскільки новоприбулі не мали грошей, щоб купити землю. Аж поки за підтримки польського іммігранта, кравця М.Шеляговського, їх не було доправлено в Апостолес [4, 15]. Михайло Василик дає детальнішу картину, опираючись на книгу Е.Пизіка: іммігранти прибули в Буенос-Айрес 1 липня 1897 р. кораблем «Антоніна», оскільки в готелі не було місця, їх поселили у резиденції колишнього губернатора провінції Буенос-Айрес, що перейшла у власність уряду. Кравець М.Шеляговський, який став радником уряду з імміграційних питань, сприяв переміщенню цієї групи до Апостолес, куди вони спершу попливли рікою Парана до Посадос, а звідти – на військових двоколісних возах, запряжених волами, - до Апостолес [2, 16-17]. Юрій Данилишин, син Михайла Данилишина, у приватнiй переписці з автором статті подає таку інформацію: М.Шеляговський звернувся листовно до губернатора Національої Території Місіонес Хуана Хосе Лянуссі (копія листа перебуває в родинному архіві родини Шеляговських в м. Ля Плята), у якого був радником, з проханням дати дозвіл на поселення українських поселенців. Губернатор не лише дав дозвіл, а й оплатив їм дорогу кораблем до Посадас, а коли ті прибули до Апостолес, допомогли їм купити землю і забезпечили знаряддями праці [23].

На сьогодні факт прибуття українських першопоселенців в Апостолес 27 серпня 1897 р. є загальновизнаним. Разом з тим якось загубилося в анналах історії українців Аргентини документальне джерело, на яке спирається ця версія.

Оксана Сапеляк стверджує, що «офіційно початком української еміграції до Аргентіни вважається 1897 рік. Саме тоді документально (підкреслення наше. – МГ) зафіксовано прибуття в порт Буенос-Айрес 12 галицьких родин у кількости 69 осіб, які згодом осіли у незайманих лісах провінції Місіонес» [8, 13-14]. На жаль, не вказується, який саме документ мається на увазі.  Михайло Данилишин говорить, що інформація походить з матеріалів  громадського уряду (підкреслення наше. – МГ) міста Апостолес [12, 314], а о. Ковалик, між іншим, вживає фразу: «Дня 27 серпня 1897 року, як подають урядові провінційні і муніціпальні документи (підкреслення наше. – МГ)...» [4, 21]. Отже, десь документи насправді існують, однак вони не введені в українсько-аргентинську базу даних як джерела.

Наступне запитання: українці, що прибули, і справді були першими?

Практично всі дослідники переконані, що група, яка заснувала українську колонію в Місіонес, – не перші українці, які опинилися в Аргентині. І для цього вони наводять прямі і непрямі докази.

а) Цікавий факт наводить Сергій Ціпко, який він надибав у статті, опублікованій у канадській газеті «Edmonton Journal», про святкування сторіччя однієї канадійки українського походження, чия сім'я опинилася в Канаді після Аргентини. З її слів зрозуміло, що її родина прибула в Аргентину 1881 р. [11, 4].

б) у приватній переписці з автором статті Юрій Данилишин наводить цікаву версію про те, що в Аргентині українці з'явилися ще в 1888 році, під час масової єврейської імміграції.  Тоді євреї привезли з собою «українських паничів», які, на відміну від них, добре зналися на землеробстві. Ці відомості опубліковані в книзі «Піонери Аргентини: Єврейські іммігранти» (1892). Ю.Данилишин наводить таку цитату зі згаданої книги: «1888 рік: До країни, за порадою Alliance Israélite Universelle, спонтанно приїжджає вісім українських родин хліборобів, котрі оселилися в Моніготесі (Старому), Провінція Санта Фе, на землях, що належали Колонізаторському Банку. Опісля приїхало  ще п’ятдесят родин». На думку Ю.Данилишина, ці дані потребують перевірки.

в) Ще інший факт виявився у розмові С.Ціпка з Хосе Шенчуком, який повідомив, що його дід був в Аргентині вже у 1892 році [11, 4].

г) С.Ціпко, опираючись на публікацію в «Українському слові», наводить також дані про те, що у лютому 1897 р. (тобто  за 7 місяців до офіційної дати) до Аргентини прибуло 34 українські сім'ї, до яких згодом приєдналося ще 30, всі оселилися в провінції Мендоза [11, 4]. 

д) М.Василик, спираючись на книгу Е.Пизіка, говорить про групу українців Яворських, Килимчуків, Ротчинів, Шевчуків, Стефаницьких, які прибули в Аргентину ще в 1894 році для роботи на залізниці, а в 1897 приєдналися до новоствореної громади Апостолеса [2, 17].

М.Данилишин притримувався думки про те, що перша українська імміграція почалася в 1890 році. Оксана Сапеляк також говорить про це, опираючись на публікацію в «Календарі «Просвіти»» за 1950 р. [8, 46].

Деякі докази пропонуються М.Василиком [3, 14] та О.Сапеляк [8, 46] на основі публікацій Р.Стемльовського та інших авторів про польську імміграцію до Аргентини, яка розпочалася дещо раніше від української.  Згадані автори цілком слушно стверджують, що у списках першопоселенців слов'янського походження є прізвища, які цілком могли б бути українськими. Цю ж думку (щоправда, безвідносно до згаданих книг) висловив М.Данилишин ще в 1979 році [12, 91]. Проте на наведений вище аргумент є контраргумент – дуже багато українських прізвищ схожі на польські.

Першопоселенці.

У цьому питанні в працях дослідників українсько-аргентинської історії є сутєві розходження. По-перше, самі дані відрізняються, а по-друге, дещо відмінною є їх інтерпретація авторами.  У працях варіює і кількісний і якісний (за етнічною приналежністю) склади новоприбулих.

Розглянемо це питання хронологічно.

1. Отець Степан Вапрович пише про 12 родин з Галичини (без вказівки на національність) [1, 11]. Хоч посилання на джерело немає, ми, знаючи його біографію, можемо припустити, ще це дані усної історії (причому від першопоселенців).

2. Єпископ Андрій Сапеляк пише про 14 родин зі Східної Галичини (також без вказівки на національнсть), що складали разом 69 душ (без посилань на джерело) [6, 5].

3. Отець В.Ковалик подає не цифру, а перераховує імена голів родин (чоловіків), опираючись на дані Ф.Фога. Виходить, що до Апостолес прибуло 10 українських родин, перераховано також 4 польські + жінка-одиначка Гонрата Куци (Куца) + парубок-італієць [4, 14]. Автор наводить надзвичайно цікаву інформацію: «Автор релігійно-суспільного місячника «Життя», з нагоди 70-ліття прибутя перших колоністів, подав (інформацію про) 12 родин українських, а 6 польських», за що один професор розкритикував того за явне перебільшення, назвавши це українським шовінізмом [4, 23].

4. Михайло Данилишин пише про 12 українських сімей (опираючись на свідчення о.Вапровича).

5. М.Василик, опираючись на дані  Е.Пизека, притримується думки про те, що у серпні 1897 року до Апостолес прибуло 15 сімей і 1 самотня жінка [2,15]. Всього 69 осіб.

 6. О.Сапеляк підтримує найпершу версію: «12 галицьких родин у кількости 69 осіб» [8, 46].

 7. С.Ціпко опирається на цифру: 14 сімей, серед яких українськими були 9 [11, 6].  У цьому твердженні він посилається на працю Естебана Снігура [16]. У своїй статті у співавторстві з Джоном Лером, Сергій Ціпко, опираючись на версію аргентинського дослідника,  пише, що це була змішана польсько-українська група із 29 (опечатка, читай 69. – МГ) чоловік, що складали 14 сімей: 8 українських, 4 польських, одна мішана українсько-італійська, і одна невизначеного походження, найімовірніше, що українська [14, 168].

На честь українських першопоселенців було споруджено пам'ятники і пам'ятні дошки. М.Данилишин, описуючи святкування 75-річчя першого українського поселення (1972 р.), згадує, що на той час пам'ятник першим поселенцям в Місіонесі вже був споруджений, однак «остаточно невикінчений» [12, 160-161], все ж таки відбулося урочисте посвячення пам'ятника 8 жовтня.

Розходження існують і в іменах першопоселенців.

Почнемо з тієї інтерпретації, яку можна вважати офіційною аргентинською. Це список імен (6 польських і 6 українських), викарбуваних на пам'ятнику українських і польських першопоселенців в Апостолес, які наводить О.Сапеляк у своєму дослідженні (публікуємо, за О.Сапеляк без акцентів). Українці:  Elias Dutca, Tomas Mussi, Miguel Opychany, Nicolas Wisley, Tomas Winnik, Teodoro Pesmeny. Поляки: Matias Bednas, Jan Makzimovitz, Alberto Schesni, Jose apchesen, Conorata (помилка, читай Gonorata. – МГ) Kucy, Juan Koslowski [8, 46]. Дослідниця зазначає, що етнічна ідентифікація тут дискусійна, і наводить українську-аргентинську версію, яка, очевидно, для неї є правильнішою (за даними з українського альманаху «Життя» за 1967 рік): Ілля Білий, Ілля Дутка, Гнат Герцун, Семен Козачик, Теодор Коцур, Теодор Король, Іван Максимович, Тома Мусій, Михайло Опиханий, Теодор Письменний, Тома Винник, Йосиф Собчишин, і польські – Матвій Вернаж, Казіміро Бенчарські, Віценте Домінікуф, Ян Домскі, Гонората Куца і Юзеф Щесни [8, 46].

Узагалі вперше імена українських та польських засновників колонії Апостолес (щоправда нерозчленовані за національною ознакою) дав o. Ф.Фог. Наводимо їх за публікацією М.Василика за його ж українською транслітерацією (у Фога ці імена транслітеровані за польським правописом): Ілля Бяли, Казимир Бенчарскі, Тома Винник, Тома Влізло, Ігнатій Герцун, Віцент Домінікув, Ян Домскі, Ілля Дутка, Семен Козачик, Теодор Круль, Теодор Коцур, Михайло Опиханий, Теодор Письменний, Ян Максимович, Гонрата Куци [2, 19]. Практично у Михайла Василика – найбільш близькі до першосвідчення дані. В інших публікаціях іде «розбивка» імен на польські та українські, без обгрунтування принципів класифікації: чи це на основі усних свідчень, чи це лише за подібністю імен до українських чи польських. З цієї точки зору, найменше «пощастило» Яну (якщо він поляк) або Івану (якщо він таки українець) Максимовичу. Його «перетягують» то в один, то в другий етнічний табір. Ясно, що це більше політичний, а не науковий підхід.

У Володимира Ковалика дані Ф.Фогга покласифіковані за національністю таким чином: «До Буенос-Айресу 1897 року приїхали слідуючі українські родини: Теодор Коцур Теодор Король, Михайло Опиханий, Ілля Дутка, Ігнатій Герцун, Симон Козачик, Тома Винник, Тома Влізло, Теодор Письменний та Іван Білий (Бяли) [2, 14]. Першими польськими родинами були: Вісенте Домініков, Ян Домські, Ян Максимовіч, Гонрада Куци, Казіміро Бенчарскі і один італієць, що відтак оженися з українкою: Гектор Бірареллі [2, 14]. Зі слів автора також зрозуміло, що ці ж дані містяться в книзі Е.Пизіка, лишень «одна чи друга особа є змінена», а аргентинський автор італійського походження Бернардо Аллясія, за словами о.Ковалика, подає лише 5 українських родин і 5 польських  «мабуть, лише для «симетрії». [2, 14].

Естебан Снігур наводить такі імена першопоселенців: українці –  Elías Bialey, Elías Dudka, Ignacio Hertsun, Simón Kozáchеk, Teodoro Kótsur, Teodoro Korol, Juan Maksemovech, Miguel Opejaney, Tomás Vénnek; чотири польскі родини Casimiro Bencharski, Vicente Dominikuf, Juan Domski, Honorata Kucy. Дослідник також стверджує, що серед них був італійський парубок, який відразу після прибуття одружився на українці. За Снігуром, на наступних тижнях до першопоселенців приєдналося ще 3 українські (Tomás Musiy, Teodoro Pesmnenney, José  Sobcheshen) і 2 польські (Matías Bednaz, José Shchensne) родини [16, 113-115. Цит. за:  11, 6-7).

Як бачимо, перед нами різнобій в іменах, їх кількості, у їх написанні та етнічній ідентифікації.

Згадана антропонімічна ситуація представляє собою інтерес як з точки етнолінгвістичної  (перераховуються лише чоловіки, одружені жінки залишаються «невидимими», лише одна незаміжня жінка Гонората Куца потрапила в офіційний реєстр), так і металінгвістичної (дослідники, кожен по-своєму, подають і транслітерують імена).

Як свідчить науковий досвід автора щодо вивчення першопоселенства,  розбіжність в написанні імен – це абсолютно стабільне явище для іммігрантських субкультур на початковому періоді.

Дуже важливим інформаційним ресурсом, без якого не обходиться жодне дослідження про історію іммігрантської спільноти, - це місце на старій батьківщині, з якого прибули поселенці. Ці відомості мають велике значення, особливо для так званих аграрних міграцій, які тривалий час зберігали свій етнографізм. На кінець ХІХ ст. в Європі етнічна ситуація була мозаїчною і дисперсною, а етнічність – розмитою і, як ми вже зазначали вище, часто підмінялася локальними і конфесійними маркерами.

Проаналізувавши роботи дослідників, ми прийшли до висновку, що на сьогодні не існує даних щодо того, з якого села чи бодай з якої місцевості приїхала до Аргентини перша група українців. Існує також мало шансів, що ця інформація коли-небудь буде з'ясована.

Щодо наступних партій українців, що прибували до Місіонес, відомості вже фігурують.

Першу спробу означити, звідки прибули першопоселенці, зробив М.Данилишин на основі усних переказів. Щоправда, ідеться вже про 1900 рік. Автор називає такі села: Незвиска Городенківського повіту, Грушка та Палагічі Товмацького повіту, більше даних – і дуже конкретних – він наводить в пом'янику померлих – де вказані і села і повіти [12, 264-276].

О.Ковалик подає таку інформацію про прибулих 1903 року: Товмач, Коломия, Косів, Бачач (мабуть Бучач), Чортків, Гусятин, Скалат, Тернопіль, Заліщики та ін. [4, 15].

Наводить назви сіл і М.Василик [3, 15]. О. Сапеляк з цього приводу пише: «Михайло Василик інформує, що Дутка Ілля,  Максимович Іван і Мусій тома прибули з Долини, Письменний Теодор – з Косова, подаючи назви населених пунктів без подалього уточнення. Долина і Косів Станіславівського воєводства (нині Івано-Франківська область) на обумовлений період містечка, в яких, зрозуміло, був великий відсоток поляків. До Аргентіни прибули селяни із сіл Долина і Косів Чортківського повіту на Тернопільщині» [8, 47]. Подана дослідницею  інформація була б винятково важливою, якби а) вона мала посилання; б) якби було коректно вжито адміністративно-територіальний термін: Станіславівське воєводство Польської республіки утворене лише в 1909 р., до того це був Край Австро-Угорської імперії. Так само надзвичайно цінна інформація щодо сіл і повітів, з яких прибував караван українців до Апостолес у 1901 році, нівелюється тим, що джерело лише частково ідентифіковане (подається назва альманаху, рік і сторінки, однак немає номера видання і назви публікації). Тим не менше, якщо взяти на віру наведені О.Сапеляк дані і надійність джерела, з якого вони були взяті, в 1901 р. українці прибували з таких повітів: Чортківський, Товмацький (за сучасним правописом Тлумацький), Городенківський, Бучацький, Теребовлянський, Борщівський та Перемишлянський [8, 47].

Дослідниця мала у своєму розпорядженні ще одне джерело: «Хроніки дому оо. Василіян від 1908 року» (на жаль, також фігурує у посиланнях лише у вигляді назви), де є свідчення про те, що перші поселенці «прибули із Покуття (Тлумацького і Городенківського повітів) та Поділля (Бучацький повіт Тернопільщини)» [8, 14].   Зібравши докупи цю інформацію, вимальовується географічна картина: перед нами етнографічно переважно Західне Поділля і Покуття, дещо менше представлена  Лемківщина.

Етіологічні перекази. Одним із найважливіших компонентів імміграційної історії є етіологічні перекази, або – за влучнішою північноамериканською термінологією, - перекази про заснування (foundatin stories). Власне, з них і починається історія тієї чи іншої етнічної спільноти на новій батьківщині. На жаль, в усній історії українців Аргентини не збереглися етіологічні перекази про першопоселенців.

Разом з тим в фонді є дві цікаві історії, які хоч і є походженням з друкованого джерела (Е.Пизека), однак мають типово фольклорний характер. Уперше про них згадує о. Ковалик [4, 14], говорячи, що йдеться про українські і польські родини. М.Василик наводить два згадані перекази про галичан, також припускаючи, що мова може йти не про поляків, а про українців.

За одним з переказів група селян, намірившись їхати в США, спродала своє майно, і прибула в Бремен як транзитний пункт. Однак тут їх перепинила імміграційна санітарна служба США, заборонивши в'їзд до країни через те, що серед них були хворі на туберкульоз. Селяни у відчаї не знали що робити, аж тут до них приступив агент і запропонував поїхати до Аргентини [2, 14] .

Другий переказ оповідає про те, як група емігрантів пливла кораблем до Бразилії, зупинилася біля порту Сантос, одна до містеча їх не пустили, оскільки стало відомо, що там лютує жовта лихоманка. Корабель відправили у Буенос-Айрес [2, 14].

Обидві історії свідчать про те, що першопоселенці могли опинятися в Аргентині на початкових етапах цілком випадково. Те, що ці історії стали надбанням пост-фольклору, свідчить інтернет ресурс, зокрема, сайт Укрінформу [22].

Підводячи підсумки, можна сказати, що досить великою групою  дослідників українсько-аргентинської спільноти була зроблена величезна робота по “реконструкції” найпершого (ініціального) етапу історії українців Аргентини. Головне, була сформульована і прийнята офіційна версія, яка задовольняє всіх. І цього цілком достатньо для широкого загалу, однак не для науковців.

Адже ця версія значною мірою будується на вірі (переважно на довірі до праць дослідників польської імміграції), а не на фактах  (цифрах, документах). Головною проблемою колективної наукової версії є джерела. До речі, М.Василик [2, 17] та С.Ціпко [11, 13]) й самі про це пишуть. Поки що, з наукової точки зору, – непрямі докази версії початків української громади в Аргентині переважають над прямими.  На жаль, часом той чи інший факт потрапляє в те чи інше дослідження через “треті руки”: так, один з авторів посилається на факт з праці Стемпльовського, який той узяв з книги о. Фогга, який, в свою чергу, мав справу з першоджерелом, та й то, судячи з усього, усним.

Наукова версія походження української спільноти в Аргентині, безсумнівно, має базуватися на першоджерелах, на добротній документально підтвердженій базі даних джерел (статистичних імміграційних та колонізаційних даних, документів та записів громадських, муніципальних, провінційних урядів, тодішньої преси, ранніх парафіяльних записів української католицької та російської православної церков (пропозиція С.Ціпка [11, 13]), упорядкованих та ретельно звірених відповідно до сучасних вимог науки усних свідчень тощо). 

Така дослідницька ситуація існує не лише у вивченні імміграційної історії українців Аргентини, а й Бразилії, Парагваю, Уругваю, Венесуели. 

Після створення солідної бази даних джерел (у даному випадку початкового етапу імміграції до Аргентини) наступним етапом має стати її вивчення, оприлюднення, історичний аналіз (за сучасними методиками) та інтерпретація. Ще однією можливістю розширити і уточнити історію першопоселенства – це вивчити “висхідну ситуацію”: матеріали еміграції із згаданих повітів, а також історію згаданих сіл.

ЛІТЕРАТУРА.

1. Вапрович С. Аргентина: українська імміграція в ній. – Львів, 1935.

2. Василик М. Українці Аргентини: Історія та сучасність. – Львів, 2009.

3. Василик М. Українські поселення в Аргентині. – Мюнхен, 1982

4. Ковалик В. Василіяни в Аргентині. – Буенос-Айрес, 1988.

5. Погромський В. Проблема міграції з українських етнічних земель до Аргентини у Вітчизняній історіографії // Історичний архів. – 2011. – Вип. 7. – С. 76-80.

6. Сапеляк А. Українська католицька церква в Аргентині (Історичний начерк 75-ліття українського поселення). – Буенос-Айрес, 1972.

7. Сапеляк О. Парагвайці українського походження: церковно-8. громадське життя. – Львів, 2011

8. Сапеляк О. Українська спільнота в Аргентині: історико-етнологічний аспект. – Львів, 2008.

9. Сапеляк О. Українське шкільництво в Аргентині // Народознавчі зошити. – 2000. - #5. – С.890-900.

10. Українці Бразилії: Історико-етнологічне дослідження / ред. М.Гримич, А.Нагачевський, С.Ціпко, О.Калько. – К., 2011.

11. Cipko S. Ukrainians in Argentina, 1897-1950: The Making of Community. – Toronto, 2011.

12. Danylyszyn M. Los Ucranianos en la República Argentina. – Buenos Aires, 1979.

13. Kaye V. Early Ukrainian Settlement in Canada, 1895-1900. – Toronto, 1964

14. Lehr J., Cipko S. Contested Іdentities: Competing Articulations of the National Heritage of Pioneer Settlers in Misiones, Argentina // Prairie Perspectives: Geographical Essays. – 2002. - #3 (October). – P. 165-180.

15. Pyzik E. Los polacos en la República Argentina 1812-1900. – Buenos Aires, 1944.

16. Snihur E. De Ucrania a Misiones: Una experencia de transformación y crecimiento. – Apostoles, 1997.

17. Stemplowski R. Los ucranianos en la Argentina // Estudios Latinoamericanos (Wrocław). – 1976. - #3. – P.289-307.

18. Stemplowski R., Bartlomé L.-J., Lukasz D. Słowiane w argentyńskim Misiones. 1897-1977. – Warszawa, 1991.

19. Vogt, F. La colonización polaca en Misiones: Homenaje a la Colonia Apóstoles en el 25 aniversario de su fundación. – Buenos Aires, 1922.

20. Wasylyk M. Immigración ucrania in América Latina // Pluralismo cultural: primer colloquio Latioamericano / Ed. N.Binayan, M.Aguanis. – Buenos Aires. – 1978. – P.91-100.

21. Wasylyk M. Immigración ucrania en la República Argentina: Una comunidad por dentro. – Buenos Aires, 2000.

22. http://diaspora.ukrinform.ua/gsu-6.shtml

23. Stefanetti Kojrowicz  C. (Ursula Prutsch) Apóstoles y Azara: dos colonias Polaco-rutenas vistas por las Autoridades argentinas y austro-húngaras. Електронний ресурс:  http://www.elaguilablanca.com.ar/Descargas/ApostolesyAzara.pdf

24. http://es.wikipedia.org/wiki/Ap%C3%B3stoles_(Argentina) 

---

[1] Висловлюємо глибоку подяку Юрію Данилишину за надану копію книги батька. – Авт.

[2] Висловлюємо подяку Юрію Данилишину за те, що він оперативно відсканував згадані книги і переслав авторові на її прохання. – Авт.

[3] Написання цього прізвища в оригіналі вигладає, як Vogt. Більшість дослідників для передачі його українською мовою використовують фонетичний принцип (Фоґ, Фоґґ). Саме так звучить прізвище по-німецьки і саме так німецього пастора називали сучасники. О.Сапеляк застосовує буквенний принцип, тому в її працях він фігурує, як Воґт. Ми вживаємо неподвоєне г (замість подвоєного ґ), опираючись на сучасний український правопис. – Авт.