Роздуми про український епос в євразійському контексті

Цей допис зроблений після відвідин наукової конференції, що відбулася в Інституті світової літератури імені M.Горького (Москва). Конференція називалася «Эпос народов Европы и Азии. От сюжетного указателя к тексту: методология и практика систематизации фольклорного наследия», і туди були запрошені найкращі спеціалісти в галузі епосу з величезної території – від фінських рун до якутських олонхо і киргизького Манасу, від північноросійських билин до кавказького багатонаціонального нартського епосу і вірменського «Давида Сасунського». Ніякого збіговиська бажаючих виступити «для галочки», ніякої «збірної солянки», а зустріч професіоналів.

Я взагалі обожнюю конференції, організовані відділом фольклористики ИМЛИ, де окрім того, що завжди все організовано якнайкраще, крім того, що це РІВЕНЬ науковий, крім того, що тут завжди чудова дружня атмосфера, позбавлена штучного пафосу і театральної гри, тут можна отримати чудовий заряд енергетичний: чи то через прослуховування шаманських камлань, чи то через слухання горлового співу Тиви (Туви), чи то через слуханння віртуозної якутської «дримби» - «хомуса». От і на цей раз все це дало мені такий енергетичний заряд, що я готова і далі «лупати сю скалу». А хомус на цей раз був такий, що не просто мурашки по шкірі, а просто "скальпування". Ми чули абсолютно віртуозну гру і немислимі маніпуляції з цим, здавалось би, простеньким інструментом, з додаванням горлових вигуків – то крику чайки, то співу жайворонка, то голосу зозулі; ми чули якісь фантастичні звуки, які вилітали з горла, і вони нагадували вискакування корка з пляшки... Словом, кайф!

Однак зараз я хочу сказати свої думки з приводу епосу. Українського в контексті євразійському.

Я приїхала туди як людини, яка 23 роки (правда, з перервами) досліджує український епос і вважає через це себе мучеником, мовляв, такий складний  цей жанр. Однак їду я з конференції з почуттям, що український епос – це, строго кажучи, в порівнянні з епосами інших народів, не зовсім і епос. Уявіть собі, що один  твір тувинського епосу складається з 5400 рядків, інший – 5829 віршованих рядків, що один твір якутського олонхосути (виконавця епічного жанру олонхо) триває 5 годин; що один із «малих» жанрів киргизького епосу – коджоджаш (якщо його надрукувати з інтервалом 1 суцільним текстом) займає 360 сторінок (можете уявити, скільки займає Манас – великий епос!), а що Калевала  має 1 млн 200 тисяч рядків рун! Куди там нашій думі, яка займає кільканадцять десятків рядків! Звичайно, нам нема чого соромитися, що нас епос маленький, аж ніяк! Навпаки: як правило, великі епоси – у народів, які довгий час не мали писемності. А ми, слава Богу, цим не були обділені. Ми маємо шикарну староукраїнську літературу.

Друге, щодо «давності» дум. Інші епічні традиції, створені в період 16-18 століття (часові рамки створення дум), офіційно називаються «молодими».

Третє. Щодо різноманітності. Наприклад, в киргизькій усній традиції, як я сказала вище, окрім «великого жанру» - Манасу, були ще «малі епічні жанри» (не твори – а саме жанри – по кількасот сторінок тексту кожен твір). Так от. Таких жанрів у киргизів – близько 26. Мені аж страшно. Як вони з цим справляються? А справлятися їм з цим важко, тим більше зараз, коли гуманітарна наука – не в фаворі. Вона ж не годує!

Звичайно, можна колегам-фольклористам заздрити з приводу багатства їхньої епічної традиції, але можна й поспівчувати. Якщо я доповідала про такі вузькопрофесійні питання, як трансмісія від вчителя до учня, як втрата «кобзарського канону», як трансформація «класичної» думи в псальмоподібну і піснеподібну і т.д., то мої колеги лише б'ються над питаннями класифікації і систематизації, практично над тими, питаннями, які для українського епосу великих труднощів не складають і які були розв'язані ще Катериною Грушевською. Я думаю, українці «народилися в сорочці», бо в нас дуже вчасно з'явилися і Мартинович, і Горленко, і Лисенко, і Колесса, і Сластіон – потужна українська інтелігенція, яка усвідомлювала, що думи – це скарб, яка вклала в те, щоб український епос залишився для історії, свій час, свої сили, свій інтелект. Причому це було зроблено вчасно.

Іще я зрозуміла одну річ: наші думи – ізольоване явище в епічній традиції Євразії. Ніде, ні в кого нема нічого подібного. Це також викликає подвійні відчуття. З одного боку, це дуже добре... А з іншого, ізольованість епічної традиції навіть на українських землях (ми знаємо, що ареал їх поширення – дуже малий: Полтавщина, Чернігівщина, Харківщина) якось насторожує чи що...

Ось візьмімо підвнічнокавказький нартський епос – епічні перекази про богатирів «нартів», що побутують у осетин, абхазів, інгушів, балкарців, карачаївців і народів північного Дагестану. Зараз нартознавці цих народів готують великий спільний проект. Взагалі відділення конференції, присвячене нартознавству, навіть антропологічно захоплювало. Дрібні дагестанці (малий зріст, як відомо, найкращий для виживання в горах), і раптом – просто царська порода – північні осетини! Це і осанка, це і зріст, це і почуття власної гідності! Ідуть по коридору, як лебеді пливуть по воді! А далі абхазці. Ну, абхазці – як абхазці))). Здавалося б, що їх усіх може об'єднувати? А об'єднує шикарний нартський епос, і це лише одна з багатьох епічних традицій.

Поширення однієї епічної традиції на порівняно компактній території – це річ зрозуміла. А як можна пояснити такий факт: коджоджаш відомий таким народам: киргизи (це ясно), далі балкаро-карачаївці (в принципі теж можна зрозуміти – тюрки як-не-як, хоч і на Кавказі) і раптом... свани з Грузії! Дивина! Є над чим подумати!

І повертаючись до свого, думаю: Все-таки думова традиція була локальна і порівняно нетривала. Але як добре, що вона була! Бо про що ми виступали б на конференції в ИМЛИ? )))). З билинами?

Оце так. Дуже дражлива для українських дослідників тема. Билини. Ми досі не знаємо, як з цим бути. З одного боку, є великий київський цикл. З іншого боку, дуже важко прив'язати його до нашої культури. Ну що ж, скажу одне: я не великий спеціаліст в цьому. Але те, як російські дослідники працюють з епічним фольклором – респект: (http://www.ruthenia.ru/folklore/petrov/index.htm, http://www.ruthenia.ru/folklore/petrov5.pdf). Ми, маючи порівняно нечисленну і порівняно просту для дослідження епічну традицію, досі не змогли зробити щось подібне.