Як народжується забобон або Соціобіологічні та культурні причини виникнення і трансмісії містичних уявлень

"Дверцята на той світ"
(погреб, розташований в тунелі, викопаному в схилі яру)

Цей текст присвячено питанню, яке мене як етнолога вже давно цікавило. Чому люди схильні до забобонів? Я не кажу про людину традиційного суспільства. Зараз я маю на увазі сучасних людей. І звичайною середньою освітою. Чому замість пошуків раціональних причин якогось явища або (за неможливості їх знайти) визнати, що людському розумові, на жаль, ще не підвладне все на світі, -  замість цього люди схиляються до містичних і марновірних пояснень.

Питання «Як народжується забобон) на перший погляд видається не етнологічним. Однак насправді, як ми побачимо нижче, воно має глибокий сенс для етнологів, зокрема в аспекті про походження і трансмісії забобонів.

Отже, місце дії – село Луговики Чорнухинського р-ну Полтавської області.  Текст складається з двох частин. Перша (вважайте її «польовим» матеріалом, зібраним методом включеного спростереження з елементами провокування респондента) частина тексту – художня, де я описую випадок, який щойно стався зі мною та мамою (Гримич Галина Михайлівна народилася в с. Тарасовичі Вищедубечанського р-ну Київської області, колись – Остерського повіту Чернігівської губернії. Нині села не існує, воно затоплене Київським морем. Етнографічно село належало до зони Київського Полісся. Однак насправді село стояло на Дніпрі, і все його життя було пов'язане з Дніпром. Тому це межовий етнографічний ареал, назвемо його так: полісько-придніпровський. Мама виїхала з села у віці 13 років, а коли їй було 20 з хвостиком, села не стало. Воно було затоплене у зв'зку з будівництвом Київської ГЕС. З сільською спільнотою, яка була розселена в навколишні села, моя мама майже не спілкувалася. Тому її традиційні знання, про які йтиметься нижче, зафіксували стан справ 1940-х  - початку 1950-х рр., і практично вони лежали незайманим вантажем на дні її пам'яті). Друга частина тексту - аналітична, де я намагаюся науковими методами проаналізувати те, що сталося.

Отже, перебувала я з мамою в Полтавській області на сільсько-господарських роботах. Є в нашої родини майже приватний яр – дикий, безлюдний, крутий. Житло розташоване на південно-східному схилі яру, порослому акаціями, насадженими місцевим лісництвом в 1950-і рр., навпроти нього – північно-західний схил яру, порослий листяним лісом. У кожному зі схилів є прокопані тунелі, які служать погребами. 

Горóд знаходиться в низині. Родючість землі шалено  висока, так само шалено висока вологість повітря – чим нижче в яр – тим паркіше. Взагалі мікроклімат специфічний: вегетація внизу яру на тиждень відстає від вегетації нагорі.

Сусідів не видно. Практично живеш в дикій природі з усіма плюсами і мінусами. Найбільший мінус – це комарі. Найбільший плюс – повна ізольованість від світу. Колись, перебуваючи в Альберті я не раз опинялася в каньйонах – колишніх руслах стародавніх річок. Так от, я помітила, що там себе почуваєш, як у казці «Ох!», практично в підземному царстві. Власне, майже те ж саме відчуваєш і в нашому глибочезному луговиківському яру.

Живемо ми в новозбудованій літній хатині «на курячих ніжках», що складається з однієї кімнати. Поряд – стара хата, в якій ночуємо рідко, наприклад, коли холодно і потрібно протопити піч.

Подія, як відбулася з нами, сталася вночі, після шаленої грози. Було десь пів на дванадцяту ночі, і я вийшла надвір «до вітру». Хоча місяць не світив і було хмарно, все-таки ніч була світла, можна було розгледіти вдалині обриси воріт, огорожі, електричного стовпа і т.д.

Дивлюся я на протилежний північно-західний схил яру і в місці, де приблизно розташований тунель-погреб (зачинений на дерев'яні дверцята) я чітко бачу зірку. Таку, як Венера на небі.

Думаю: і що воно таке? Може, ввижається?

Взагалі той, хто мене знає, скаже – я людина не забобонна і в дурниці не вірю. Але все-таки: що воно таке? Іти до «зірки» (приблизно 70 метрів) здавалося дещо незатишним. Тому залишалося тільки гадати.

«Мамо! – гукаю. – Ану йди сюди! Ти щось бачиш?»

«Де?»

«Десь над погребом. Бачиш світло?»

«Бачу! Оранжеве світло.»

«Оранжеве? А мені мовби біле».

Зайшли в хату, замкнули, полягали на ліжка, а далі думаємо про зорю.

«Як ти думаєш, що то було за світло?» - питаю я і чекаю, якою буде її перша версія.

Перша реакція матері (те, що, як кажуть, саме злетіло з язика, тобто було на поверхні): вовк!

«Ма, ти що, який вовк! Світилося б два ока, а то одне велике. Та й не рухалося воно. Ми ж довго його розглядали. Якби був вовк, то світло якось би рухалося!»

«Може птах, сова, наприклад?»

«Ні, - кажу, - то було як одна велика зоря».

Тоді я починаю «приколюватися» над мамою:

«Мабуть, то нечиста сила (чорт)».

«Ану тебе!» - обурилася мама.

«Ма, згадай, щó б сказали у вашому селі, якби таке побачили? Упир?

«Ні, у нас в упирів не вірили».

«А що ж тоді? Може, домовик?»

«Тю на тебе!»

«Вірили в домовика?»

«Вірили».

«А що казали? «

«Та не хочу про таке говорити на ніч глядя».

Опа, - думаю я, вийшла «на слід». Відчуваю, що ця тема її дещо тривожить і починаю під'юджувати:

«Мабуть, це домовик. Ти його розсердила. Оце сидів він в старій хаті, а ти його вигнала з хати. От він сидить у лісі і глипає на нашу нову хатину».

А напередодні на підвіконні старої хати ми побачили цілий мурашник крилатих комах. Коли мама спитала, як їх вивести, я порадила оцтом. Але вона мене не послухалася і висипала на них півпачки солі. А етнографи добре знають, що домовики страшно не люблять солі. Це їх бісить. Якщо десь сіль розсипалася, вони можуть всі горшки побити, рогачі розкидати по хаті і все таке.

Мама задумалася. Видно, вона цієї інформації не пам'ятала.

«Як я його розізлила?»

«Мурахів на вікні в старій хаті засипала сіллю. А домовик не любить солі. От, видно, вибіг, а тепер глипає очима».

«Дурна ти!»

Я засміялася. Значить, зачепила за живе.

Далі ми стали перебирати інші версії: НЛО (мамо, такого НЛО не буває), світлячки, як колись ми бачили в Коктебелі (мамо, отже, це був лише один супержирний і нерухомий «світляк»?).

Спали ми порівняно добре.

Наступного дня я робила взірцево-показовий клаптик городу.

За цілий день до нас зайшов найближчий сусід Микола Якович (1930 р.н.). На питання «Що це?» сказав: «Мабуть, якийсь камінчик». 

Заходила ще його невістка Олька (приблизно 1975 р.н., народжена в Кам'янець-Подільському районі). Вона на нашу пригоду припустила: може, якесь скельце. «От у нас напроти є хата, вже полностю розобрана, тільки одна шибка лишилася. Так коли у нас горить світло в хаті, там здається, що світло горить!..».

Я для себе зробила висновок. Причина могла бути така 1) оптичний обман (робота сорового нерва) або 2) упир (жартівлива версія). Річ у тім, що напередодні я «побила горшки» з Галею Пагутяк, яка спеціалізується на упирях, тож, подумала я, вона з помсти наслала на мене упиря. Тим більше, у нас колись з нею стався подібний випадок. Ми їхали з фотосесії з Добромиля ніччю з місяцем вповні, і у нас перед нашою машиною з'явилося подібне світло: як велика зірка. Ми всі подумали, що то фара машини аб мотоциклу, однак коли «обігнали» об'єкт, то там нічого і нікого не було. Чесно кажучи, всі перелякалися. Якщо перед тим ми реготалися, то після цього випадку ми замовкли і вже не виронили ні пари з вуст.

Навечір ми домовилися з мамою спостерігати, чи буде на цей раз горіти зірка над погребом.

Темніло, і я весь час позирала на погріб. Не було нічого. Взагалі-то, крутилася крамольна думка про те, що дверцята погребу - це вхід "на той світ". До речі, я цей образ обіграла у своєму романі "Ти чуєш "Марго", пам'ятаєте?

Кожен раз після цього заходила в хату і казала мамі, що вже лежала в ліжку: «Нічого нема!»

«Може, у чоловіка режим! – і собі пожартувала вона. – подивимося в той самий час, що і вчора!»

Ми довгро розмовляли, а потім, десь о першій ночі згадали про зірку і вийшли надвір. Ми довго нічого не бачили, аж раптом, неначе із-за листя, знову щось засвітилося. Ми з переляку скрикнули і, штовхаючи одна одну, забігли до хати.

А вночі сталося таке.

Я після героїчно роботи на грядці спала, як убита. Серед ночі я прокинулася від крику мами:

«Марино, щось скаче по хаті! Чуєш?»

Поки я відходила від сну, все стихло. Я вже нічого не чула.

Так ми пролежали кілька хвилин. Мама кинулася потемки шукати ліки, бо серце її просто вискакувало з грудей.

«Не переживай, мамо. То був кіт!»

Я спокійно заснула, а мама ще довго дослухалася.

На ранок вона розповіла мені, що уночі собі уявила:

«Ти знаєш, мені видалося після усіх тих наших розмов, що то був домовик, який хотів залізти в нашу літню хату. Так перелякалася! Мало не вмерла!»

«Мамо, то був сусідський кіт!»

Ось така історія. Це художня її інтерпретація. Тепер хочу проаналізувати.

1.    Глупа ніч, просторова ізоляція, дика природа психологічно створили ситуацію, коли поява несподіваного чи неочікуваного явища (у даному випадку «зірки») створила психологічні передумови для нашого страху або тривоги.

2.    Пояснюючи несподіване явище, ми звернулися передусім до раціональнх способів пояснення явища (скельце, очі птахи). Коли забракло раціональних аргументів, ми стали звертатися до ірраціональних пояснень.

3.    Серед ірраціональних пояснень ми вибирали те, яке було найближче до нашого культурного досвіду. Зокрема, мама, виростаючи  на Київському Поліссі не прореагувала ні на упиря, ні на чорта, оскільки у її селі не побутували вірування в них, зате чітко відреагувала на «домовика». Тим більше, я навела «докази» того, що це саме розсердженй домовик: просипана сіль. Я ж, напівсейозно-напівжартома, подумала на упиря, орієнтуючись на свій містичний або псевдомістичний досвід.

Бачимо, що забобон виникає з неможливості пояснити певне явище, особливо, якщо йому передував страх або принаймні переляк. У випадку, якби ми побачили цю «зірку» не в умовах дикої природи, не умовах «підземного царства «Ох!», не в умовах ізоляції від світу людського, ми просто не звернули б уваги на неї. «Малолішо!» - сказали б собі й поготів. Отже,  потовх до пояснення явища засобами містики дає наша фізіологія: страх, переляк, тривога. Тобто інстинкт.

Далі вступає в дію наш культурний досвід. Залежно від того, з чим ми стикалися в минулому (у плані пояснення явищ містичними засобами) – ми по-різному трактуємо одне й те ж саме явище.

Цим постом я хочу ще раз показати, що народна культура – це не лише продукт діяльності людини як істоти культурною, це також діяльність людини як істоти біологічної. І хочу підвести ще раз до теми соціобіології.