Жіноче майнове право в традиційному українському суспільстві.

1. Попередні зауваги

         Тема, заявлена в назві, є однією із найскладніших у науці про народну культуру, і вона має свою історію дослідження. В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. існувало дві могутні школи із вивчення звичаєвого права[1], яким на основі вивчення різноманітних джерел вдалося сформулювати базові концепції народно-економічних і народно-правових уявлень і зробити величезний прорив у цій темі. В радянській етнографії ця традиція була перервана, дослідження на тему звичаєвого права переважно здійснювалися на етнографічних матеріалах, без урахування принципу історизму.

         Пропоноване дослідження виконане на основі етнографічних джерел[2], матеріалів судової практики[3], законодавства[4], праць попередників[5] із залученням етнолінгвістичних даних[6].

         Географічно ми зосередилися на регіонах так званої «великої» України (а практично, території, що входили в склад Російської імперії), хоча в роботі є «ліричні відступи» і в інші регіони.

         Більшість матеріалів стосується кінця ХVІІІ – початку ХХ ст., хоча є й ретроспекції в минуле і «забігання» в майбутнє. Загалом ще аналізований період не є однорідним. Ситуація з майновими звичаями змінювалася, пристосовуючись до чинного законодавства і соціальних умов.

         З точки зору вікової стратифікації, ми виключили з дослідження права жінки-вдови, що стане предметом дослідження для іншого тому видання «Народна культура українців: життєвий цикл людини», що зватиметься «Старість. Культура старості».

2.  Майнові звичаї українців: коротка характеристика.

         Говорячи про народну культуру ХІХ – початку ХХ ст. ми повинні передусім враховувати, що йдеться про класичне патріархальне суспільство з усіма його стандартами і правилами. І українська селянська спільнота суттєвим чином не відрізнялася від інших патріархальних суспільств, це стосується, в тому числі, і майнових прав жінки. Тож ідеалізування «становища української жінки» в минулому недоцільні, принаймні в селянському середовищі, принаймні в економічній галузі. Безперечно, в одних сферах її позиції були більш міцними, ніж в інших народів, водночас в других – навпаки, хисткішими або менш вигідними. Так чи інакше, хотілося б подивитися на зазначену в заголовку тему без традиційної для української гуманітарної науки романтизації, натомість прагматично, опираючись лише на голі факти.

  Оскільки йдеться про економічний аспект народної культури, почнемо з базових понять. У народній правосвідомості українського селянства ХІХ ст. переважало уявлення про цілісність сімейної власності, про її спільність. Тут варто врахувати похибку при розумінні  сімейної власності правниками-нормативістами, з одного боку, та народною правосвідомостю, з другого. Справа в тім, що спільну сімейну власність народна правосвідомість усе-таки уявляла з погляду патріархального: хоч майно і спільне, воно називалося “батьківським”. Щоправда, у другій половині ХІХ ст. активно проникають у селянське середовище елементи офіційно-правових положень щодо приватної, індивідуальної власності тощо. Проте все-таки тут переважає конкретно-прикладне бачення свого майна: предметно (хата, господарчі будови, земля); за статевим типом користування: жіноче (бабське); чоловіче (господарське” (“хазяйське”, фактично, чоловіче) тощо. У народному побуті особливий тип майна складало “придане” (“посаг”). Оскільки його основна ознака – перехідність з однієї родини в іншу з прив'язкою до людини, яка здійснює цей же перехід із сім'ї в сім'ю на основі шлюбної угоди (жінка-невістка, зять-приймак), то видається слушним назвати його “трансферним”. Слід зауважити, що не варто вбачати в розумінні посагу якусь гендерну символіку. Зважаючи на прагматичність селянської свідомості, посаг жінки (невістки) нічим не відрізнявся за своєю функціональністю від посагу зятя-приймака; більше того, вони становлять один функціональний тип з майном приймака-робітника, який переходить жити у двір господаря зі своїми речами (особистого користування, інструментами, знаряддями праці, хлібом (тобто зерном) тощо), які під час спільного проживання і господарювання “працюють” на спільне господарство.

  Основними майновими процедурами в українській селянській родині є виділ (як частки господарства синові, так і трансферного майна за донькою) і спадковий поділ. Наголошуємо, що це дві різні юридичні процедури. Власне, акцент в українців стоїть саме на виділі, коли сини не дожидаються смерті батька (спадкування), аби почати господарювати, а отримують свою частку при його житті (власне виділ). Актуальними для народної економічної культури українців є два принципи: давності й особистого внеску в господарство, надбання і примноження майна.

Майновий статус різних членів української патріархальної родини виявляє всі ознаки статево-вікової стратифікації, а також базується на системі спорідненості.

При вирішенні основних майнових процедур (виділ майна, спадковий поділ), за патріархальним правом, чоловіча стать мала перевагу перед жіночою; повнолітні перед неповнолітніми і перестарілими; рідні (в межах однієї родини) перед напіврідними, нерідними, “законні” родичі перед фіктивними. Система спорідненості актуалізувала не лише біологічні зв'язки і спорідненість за шлюбом, а й соціальну спорідненість (сімейно-трудову). Причому народна звичаєва традиція категорично не наполягала на першорядності біологічної спорідненості. Виходячи з принципів господарської доцільності, вона могла віддати перевагу іншим типам родинних зв'язків, у тому числі фіктивним. Народна традиція враховує суб'єктивні чинники: працездатність і працьовитість особи, її моральні якості.

Тобто у кожної людини, залежно від її статі, віку і особистих показників, був свій статус, причому чим вищий статус, тим стабільніші майнові права в сім'ї.

У стандартному патріархальному варіанті найвищим був статус батька, майно переходить по чоловічій лінії в межах одного роду від покоління до покоління. Саме тому чоловік має переважне право набувати сімейне майно (або його частку), передавати своє майно нащадкам, втрачати його.

Права жінок були обмежені порівняно з правами чоловіків, – звичайно, з погляду сучасного. Передусім це виявлялося в тому, що, коли в правах чоловіків усе було більш-менш чітко визначено, то в правах жінок, залежно від багатьох обставин як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру, виявлялася велика кількість варіацій. В.Камінський писав з приводу спадкувальних звичаїв: “Що ж до жінок, то хоча й їх взагалі не усувається від спадкоємства, проте їх право на спадщину непевне й нестале: воно або тимчасове (узуфрукт), або залежить від різних умов, або ліквідується через надання їм посагу, грошей, тощо… Опріч того, призначення часток жінкам залежить від близькости їх життя та інтересів до того двору, з якого майна дається їм частка, від відповідного зв'язку з ним”[7].

За певних обставин, жінка також могла, подібно до чоловіка, набувати майно, передавати його нащадкам і втрачати його (переважно йдеться про права вдови, що не розглядатиметься у даному дослідженні), проте могла й усуватися від цих майнових процедур. Стабільним було лише одне її право: право на придане (трансферне майно).

Від чого залежали майнові права жінки в традиційному українському суспільстві?

1. Юридичні права жінки, за звичаєвим правом, ґрунтувалися передусім на правилах вікової стратифікації. Її участь у розподілі майна залежала від того, до якої вікової групи вона належала: дівчат чи молодиць, неповнолітніх, дорослих чи перестарілих.

2. До об'єктивних обставин, що впливали на майнові права жінки, варто також віднести тип сім'ї, до якої належала особа жіночої статі. Тобто важливо те, чи жила жінка у виділеній сім'ї чи невиділеній.

3. Доля заміжньої жінки в різних майнових поділах і виділах залежала від того, чи мала вона дітей чи була бездітною. Важливо було також, якого віку і якої статі були діти. Стать і вік дітей багато важили при виділі чи спадкуванні вдови-невістки або "солом'яної" вдови-невістки (тобто дружини сина-солдата) в невиділеній сім'ї.

4. Частка жіночої долі при різних поділах і виділах залежала від особистого внеску жінки в надбання майна в тій чи іншій родині. Так, наприклад, виділ невістки завжди пов'язувався з її посагом, який вона внесла в родину. Враховувався також у різних ситуаціях обсяг заробленого її особистою працею (ткацтвом, шиттям, вишивкою тощо) майна.

Однак все-таки, попри існування об’єктивних чинників в жіночому праві завжди були актуальними чинники суб'єктивні. Важливу роль в цьому грали особисті стосунки, симпатії, антипатії.

3. Жіноче і чоловіче майно.

Материнське і батьківське майно. Дідизна, батьківщина, материзна, бабизна.

Оскільки для традиційного суспільства характерна статево-вікова стратифікація, тож немає нічого дивного в існуванні таких понять, як чоловіче (господарче) або жіноче (бабське) майно. Цей поділ стосовно предметів домашнього вжитку і сільськогосподарських знарядь цілком відповідає поділові робіт на жіночі та чоловічі, до того ж має ще й інший сенс, який полягає в тому, що бабське майно передавалося, як правило, по жіночій лінії, а господарське – по чоловічій. Як зазначав В.Камінський, “подекуди доводилося помічати, хоч і зрідка, що за розподілом вивляється відміна поміж чоловічим майном та жіночим: убрання, посуд, корову дістають жінки, а господарче знаряддя, коні, упряж – тощо – чоловіки”[8].

Російський дослідник звичаєвого права В.Мухін писав з цього приводу, що майно селянина може бути спільне сімейне, котре розподіляється між чоловіками, та індивідуальне (переважно жіноче). Спадкування в кожному разі відбувається по-іншому, хоча дуже часто між спільним сімейним та індивідуальним майном провести межу неможливо[9].

“В Полтавской и Черниговской губерниях жена может по своему усмотрению распоряжаться следующим: молоком, курами, яйцами и продуктами огородними. Она имеет право продать из всего этого что-нибудь и деньги употребить на что ей вздумается. Муж не имеет права требовать от нее отчета, куда употреблены вырученные деньги”[10]. Якщо дружина просить чоловіка продати городину, то чоловік звітує їй про виручені гроші і про витрати. Жінка також може взяти вузол муки і продати його на базарі, використавши гроші в свою користь. А вже за мішок чи півмішка борошна – “за це вже заробить од чоловіка і по потилиці!”[11].

Як бачимо, в термінологічній парі жіноче-чоловіче майно гендерний поділ предметів відбувається на основі користування: хто користується ним (має безпосереднє відношення до нього), той його і має.

З цим найпростішим розподілом предметів особистого користування та знарядь праці – на чоловіче й жіноче – значних проблем не виникало. Не було ускладнень при розподілі худоби поміж синами і доньками: як правило, коні, воли переходили синам, а корови – дівчатам, хоча строгих правил тут не існувало і не могло існувати, адже сімейні ситуації були різними.

Наступне питання є складнішим. Народна традиція розрізняла не лише жіноче і чоловіче майно, а й материнське та батьківське.

Якщо під терміном жіноче, як правило, мають на увазі предмети жіночого користування, незалежно від їх походження (подаровані, куплені чи зароблені будь-яким із членів родини), то материнське – це майно, успадковане від матері. Воно може складатися з традиційно жіночих  предметів (одиниць), і традиційно чоловічих. Зазвичай материнське майно включає: 1) посаг матері, яке вона принесла в дім (переважно рухоме майно, худоба, гроші, зрідка нерухомість); 2) особисті речі (одяг, взуття, прикраси тощо), придбані для неї її чоловіком із сімейного бюджету за час заміжжя; 3) майно, зароблене нею особисто за час заміжжя (переважно гроші, предмети особистого користування). Вважається, що материнське майно переважно розподілялося між спадкоємцями жіночої статі, хоча чіткої статистики або хоча б інформації з цього приводу не існує, оскільки це не було стабільним звичаєм.

Батьківське майно має ознаки сімейного господарського майна (земля, хата тощо), яке передається по чоловічій лінії.

Постає питання: як співвідносяться з термінами батьківське і материнське майно інші терміни – материзна, дідизна, отчизна, батьківщина? Почнемо з того, що в українській класичній етнографії та й в етнографічних джерелах украй рідко вживаються ці терміни.

  У 1869 р. вийшов другий том “Записок Русского географического общества” по відділу етнографії, де з'явилася інформація П.Чубинського про дідизну, батьківщину і материзну щодо народної звичаєвої традиції. Автор пише про ці явища без посилання на конкретні приклади і місцевості, лише констатує факт. Він вказав на віддільність майна жіночого і майна чоловічого, подав коротеньку інформацію про звичай, який не дозволяв продавати (віддавати в чужий рід) дідизну[12], лише віддавати її під заставу[13]. Дідизною, за Чубинським, наділяли порівну синів, навіть непокірних, однак батько мав право притримати таку землю до своєї смерті (отже, для виділів він мусив знайти їм іншу землю? - МГ) або продати її частку на церкву[14]. Продавати дідизну має право жінка (очевидно, вдова. - МГ) з хорошою репутацією господині[15]. Дідизна – це родове майно, а батьківщина – це майно, надане в даровизну батьками при вступі дітей у шлюб або набуте разом із синами та іншими членами сім'ї в подружньому житті.

П.Чубинський також увів в обіг етнографічної науки поняття материзна. “Под названием “материзны” разумеется приданое, т.е. имущество, принесенное женою в дом мужа. Материзна идет исключительно к дочерям и только за неимением их – синовьям”[16]. Батько може розпоряджатися материзною, закласти її тільки зі згоди матері, а продати не має права. Отже, магічне слово материзна, якою спекулюють прихильники “особливого жіночого статусу в українському традиційному суспільстві” (в їх числі і автор цієї статті в часи своєї молодості), – це не що інше, як материнське індивідуальне майно, переважно жіноче за користуванням, банальний посаг.

Між тим ця досить суперечлива інформація вже майже півтора століття бентежить дослідників, не даючи відповідь на суттєві питання: материзна – це тільки придане чи ще й майно, набуте матір'ю самостійно додатковими заробітками? Яке майно мається на увазі під цим терміном – тільки рухоме чи ще й нерухоме? Якщо жінка з доброю репутацією може продавати дідизну, чому це не може робити чоловік? Скільки треба поколінь, щоб придбана предком земля стала називатися дідизною? Як довго при систематичному поділі господарств може зберігатися дідизна, тобто що залишиться від дідизни правнукам? Який зв'язок цих понять з українською правовою традицією? На жаль, відповідей на ці запитання у працях дослідників немає.

Дослідник 20-х років ХХ ст. В.Камінський, вивчивши величезну кількість справ, що розглядалися у волосних судах, прийшов до висновку, що “матеріяли не розмежовують чітко майна батькового й майна матірнього, тобто батьківщини – дідизни від материзни, як окремих об'єктів спадкування...”[17]. Його стаття стосується Вінниччини, однак дослідник ретельно досліджував матеріали з усієї України. Він зафіксував лише два випадки, де згадується термін материзна, а саме: 1) з приводу прав на спадщину тих дітей, що їх прижила вдова від приймака, якого прийняла після смерті першого чоловіка, і 2) з приводу прав дітей позашлюбних. В усіх інших випадках про материзну, як окрему частину в спадковому майні, не згадується. У матеріалах він не знайшов також відмінностей між дідизною та батьківщиною як окремими видами родинного майна[18].

Інші дослідники, які уважно вивчали матеріали волосних судів, дивувалися: жодної згадки про материзну й дідизну. В архівних матеріалах ХІХ ст. також цілковита відсутність цих термінів.

Причини суперечності й аморфності уявлень про дідизну, батьківщину і материзну в народній правовій культурі українців ХІХ – початку ХХ ст. полягають у тому, що ці явища на цей час є вже застарілими і анахронічними, а терміни вживалися за інерцією.

Давайте подивимося на їх історію.

Якщо зазирнути в давнину, то з'ясується така картина: “Руська Правда” щодо селян-смердів визначала: “Аже смерд умрет без дети, то задница князю; аж будут дщери у него дома, то даяти часть на не, аже будут замужем, тоне даяти части им”; що стосується бояр, то тут ситуація прямо протилежна: “Аже в боярах либо в дружине, то за князя задница не идет, но аже не будет сынов, а дщери возмут»[19], тобто ми бачимо, що і в давні часи існувала пропорція: чим більший достаток у сім'ї, тим більше прав мають жінки. Це правило практично діяло на всіх історичних етапах.

Словник староукраїнської мови фіксує термін материзна від ХУ ст.: “а по смрти пакъ єго дЬтї волны во имЬнїи очины и матєризны алЬ нє дроугоє жоны” (“Статут Ягайла”, ХУ ст.)[20]. Для порівняння: Етимологічний словник російської мови Фасмера терміна материзна не дає.

Литовський Статут (Статут Великого князівства Литовського, розд.3, арт.17, п.1 і 4), уживає термін “наследие (имение) отеческое, матерное, бабиное”. Як відомо, у Великому князівстві Литовському тривалий час існувала військово-ленна система землеволодіння, за якою земля надавалася за військову вислугу. Однак уже в ХУ-ХУІ ст. вона розпадається, поступаючись іншій, а саме земській. Якраз Литовський Статут і мав на меті законодавчо закріпити процес утворення земств і, як наслідок, актуальність спадкування “по крові”.

У часи Речі Посполитої термін дідичний означає спадковий, тобто здобутий не за вислугу, а від батька у спадок (або через виділ). У часи Хмельниччини, Гетьманщини земля також наділялася “по козацькій шаблі”. З припиненням служби козаки могли втратити частину землі. Архівні матеріали засвідчили величезну кількість скарг козаків, пов'язаних з відібранням у них землі. Проте паралельно існувала й інша тенденція: землі, набуті козаками саме в такий спосіб (за службу), все частіше вважаються власними, спадковими, і козаки розпоряджаються ними на власний розсуд, зберігаючи традиційно чоловічу лінію як пріоритетну при її передачі у спадок (успадкуванні).

Російське законодавство з 1628 р. виключало право доньок спадкувати за батьком, і це пояснюється тим, що в московський період “збирання руської землі” уряд, роздаючи землі за службу, переважно військову, намагався зберегти володіння землею за саме тими особами, які несли службу, тобто за чоловіками[21]. Однак пізніше був виданий указ від 17 березня 1731 р. щодо помісного землеволодіння про право спадкування доньок при синах.

У “Правах, за якими судиться малоросійський народ” (проект законодавства, перша половина XVIII ст., одним із джерел якого є Литовський Статут), “основними категоріями спадкового права “по крові” є отчизна (дідизна) та рід. Довкола цих понять, об'єднаних завданням збереження землі в руках здатного носити зброю нащадка, і базуються засадничі принципи “кровного успадкування”. Тому, власне, традиційно ближчою до спадкування залишається чоловіча батьківська лінія”[22]. У гл.13, арт.1, пп.1,5 уживаються терміни наследие (имение) отеческое, матерное, бабиное, крім того, “Права, за якими судиться малоросійський народ” розрізняють отчизну і материзну. Отчизну, у першу чергу, успадковують сини небіжчика, з обов'язковою виправою приданого своїм сестрам на четвертій частині маєтності, а материзна (згідно з арт.16 та 27 розділу 10 та арт. 1 розділу 13) може бути успадкована в рівних долях синами та дочками або їхніми прямими нащадками, незалежно від того, виділені вони чи ні[23].

У документах ХУІІІ ст., де йдеться про земельні майнові процедури, терміни отцевський, дідизний все ще були в ужитку. Про це свідчить, зокрема, збірник документів по заїмочному володінню на Лівобережній Україні, укладений І.Лучицьким. Так, колишній священик Ісай Базаринський продав "остров свой отцевский, албо рачей и дедизний, зо всеми належитостми его, которе ему принадлежат, <...> мещанам славетним и знатному товариству с посполитими людми..."[24]. З інших прикладів також стає зрозумілим, що вживання термінів отцевський і дідичний пов’язане з правом давності: чим раніше були освоєні заїмочні землі, тим більше прав на них мають їх власники.

Отже, терміни отчизна, дідизна пов’язані з історичним періодом активного набування земель через військову службу (за вислугу), нерідко шляхом заїмки, і позначали вони родові землі, які той чи інший суб’єкт права діставав у спадок від батьків, і які, в свою чергу, він спокійно міг передавати дітям (іншими словами, на які він мав беззаперечне право власності). Що стосується земель, отриманих за службу, то на них не завжди поширювалося право власності, а лише право володіння чи користування (вживаємо тут сучасні, неіснуючі на той час терміни заради ясності. – МГ).

Врахуймо також, що Литовський статут – кодекс законів шляхетського стану. Він захищав права великих землевласників, шляхти, пізніше козацьку старшину. А великі землевласники цілком могли передавати в спадок (дарувати) надлишок землі не лише синам, а й донькам. Вийшовши заміж і народивши дітей, жінка передавала/заповідала землю своїм дітям, і у цьому випадку остання ставала материзною, а якщо внукам – то бабизною.

У козацькому стані (середні й малі землевласники) такі випадки також були можливі, хоча їх частотність зменшується у зв’язку з меншими обсягами землі. Процес подрібнення наділів (український народний економічний звичай) відбувався в геометричній прогресії, число тих, хто може претендувати на батьківську землю, заради економічної доцільності обмежується синами. Мати все частіше має змогу передавати дітям лише своє рухоме, індивідуальне майно. І це, за інерцією, часом називають материзною.

Отже, з другої половини XVIII ст. ситуація кардинально міняється. Це вже зовсім інший час. Чинник “служби” в селянському (в тому числі козацько-селянському) середовищі поступово втрачає свою актуальність. Заїмка стає рідкістю, натомість у народному побуті земля набувається переважно через успадкування, виділ або ж через купівлю-продаж. Звичай подільності сімейств і, відповідно, подрібнення земельних наділів унеможливлюють активне функціонування звичаю земельної материзни.

Литовський Статут, який формально є все ще в силі до 1840 р., безнадійно застарів, офіційні терміни дідичний, дідизна, материзна в умовах зміцнення (в тому числі законодавчого) Російської імперії стають архаїчними[25], натомість запроваджуються терміни російського права наследственный, благоприобретенный тощо, які вживаються вже в дещо інакшому контексті.         Часом народна правосвідомість, за інерцією, розрізняла землю набуту (придбану) від спадкової. Про існування таких народно-правових уявлень можна частково судити з окремих рішень волосних судів.

Так, селяни с. Лип'янки Трифон і Конон Подзіреї скаржаться на рішення Волосного суду, затвердженого Черкасько-Чигиринським з'їздом Мирових посередників, за яким вони зобов'язані виділити своєму братові частину спадкової садиби і поля, незважаючи на те, що 18 років тому батько купив для того окрему садибу і польовий наділ, які “были переданы по общему семейному согласию Даниилу Подзерееву с тем, чтобы он не заявлял притязаний на наследственный надел»[26].

Інший приклад:

Мати-козачка у заповіті ділить своє “наследственное и благоприобретенное с мужем” майно лише між двома синами, наголосивши: “без участия всех моих родных четырех дочерей»[27].

Однак все-таки переважно при виділах (поділах майна, в тому числі спадкових), особливо в другій половині ХІХ ст., розрізнення спадкової і неспадкової землі стає неактуальним.

Отже, розпливчатість поняття дідизна, отчизна, материзна в народній правовій культурі ХІХ ст. (не кажучи вже про першу квадру ХХ ст.) на українських землях у складі Російської імперії має об'єктивний характер. Як офіційний термін він вже не чинний. Проте селянське середовище, - як відомо, дуже консервативне і старомодне, - за інерцією затримує ці терміни в пасивному словниковому складі.

Так, Етимологічний словник української мови, окрім слова материзна на позначення спадщини по матері, подає ще такі значення: материзнина, материнство, матирщина, материнщина (три останні терміни – з Черкащини)[28]. У Словнику Б.Грінченка материзниний означає “из наследства, доставшегося от матери” (Волчанський пов.)[29].

У матеріалах волосних судів ХІХ ст. термін  материзна уже відсутній, навіть на позначення банального посагу, і навіть не вживається словосполучення материнське майно, хоча йдеться саме про нього.

Ось приклад із заповіту:

Мати передає одному зі своїх синів майно (хату, ваги, самовар мідний), яке не було поділене під час поділу сімейної власності її покійним чоловіком. Судячи з тексту, зокрема прізвищ, це сталося тому, що це майно перейшло їй (напевно, у придане) від батька[30].

Щодо інших регіонів, то можна зауважити наступне. На Західній Україні дідич – це великий землевласник, який має родовий маєток, термін дідизна фігурує також у книгах громадських урядів і війтівських книгах, де фіксувалися окремі факти купівлі-продажу, заповіти, дарчі тощо. На Пряшівщині (південна Лемківщина) спадковий ґрунт називався “орек” (з угор. orok “вічний”, orokos “дідичний”)[31]. Наведемо приклад: у війтівській книзі громадського уряду с. Гломчі є зразок такої шлюбної умови, за якою мати (вдова священика) поблагословила дітей на шлюб і “своїм словом декларувала (доньці) в посаг поля орного – осьмину своєї дідизни (dziedziczne)”[32].

А от в кінці ХІХ ст. і особливо на початку ХХ ст. з активним розвитком капіталістичних відносин ситуація знову міняється. Жінка завдяки відміні кріпацтва стає мобільнішою, вона має можливість іти на заробітки і, відповідно, зароблені гроші витрачати на власний розсуд, уключно з придбанням землі. При цьому термін материзна не вживається.

Так В.Кравченко писав: “До революції жінка мала право на себе купувати землю за власні гроші й орудувала нею сама, як хотіла. Вона ж сплачувала й податки, а весь прибуток був її. Згодом вона, яко мати, ту землю давала дочці на посаг. Хто на посаг за жінкою бере землю, то та земля й належить жінці. Як же в сім'ї є син і дочка, то материна земля йде дочці, а не синові. Дівку, за якою на посаг дають землю, звуть дідичка”[33].

Отже, підводячи підсумки, можна константувати, що в світлі теми, зазначеної в заголовку, цікавою є доля терміна материзна.  Цей термін і явище є історичними і становими. Тобто треба завжди пам'ятати про який часовий відтинок і про який соціальний стан ідеться.

4. Придане: загальна характеристика.

4.1. Термінологія.

Отже, що таке придане? Придане – це сімейне майно, яке виділялося зі спільного сімейного майна однієї родини і передавалося за шлюбною угодою іншій родині за нареченою (невісткою) або нареченим (зятем-приймаком) у власність чи користування. Придане могло складати не лише сімейне (батьківське та материнське) майно, а й майно і кошти, зароблені особисто молодим чи молодою, тобто особисте майно молодої або молодого. Придане могло бути комбінованим: те, що дане батьками, і те, що зароблене самостійно[34].

Ми кваліфікували право на посаг як трансферне: практично жінка, за звичаєм, є лише юридичним передавачем майна (у вигляді приданого) з однієї родини в іншу через шлюб. При цьому вона ніколи не є його повним власником – ні в батьківській родині, ні в чоловіковій.

Поки вона не стала нареченою, придане, хоч і збиралося для неї, проте мало ще нерозчленований із сімейною власністю характер. Це й зрозуміло.

  Пропонуємо спершу звернутися до народного юридичного словника. Синоніми до слова придане є такі: посаг (Правобережжя, Галичини, Карпат), скриня (Полтавщина), віно (Гуцульщина, Буковина), дзяйстра (з рум. zestre, молдав. dzestre) на Лемківщині[35], дзестра (Буковинське передгір'я)[36], джайстра (Південна Лемківщина)[37], виправа (Стрийщина)[38], справа (Маріупольский пов.)[39]. Причому скриня у значенні “придане” могла включати, за словами П.Чубинського, власне скриню і худобу[40], а це свідчить про те, що набагато давнішим є уявлення про придане лише як про скриню з речами. Хоча часом можна зустріти в народному юридичному термінологічному словнику слово худоба на позначення посагу[41], постіль.

 Мова дуже консервативна, завдяки їй можна з’ясувати соціальний феномен далекого минулого. Так, на народній говірці придане дають за донькою (сестрою). Тобто придане давалося не жінці, а передавалося з жінкою у нову сім'ю. Крім того, слово при-дане передбачає, що це майно колись “додавалося” до нареченої, яку віддавали в іншу сім'ю. Тобто на основі вищенаведених суджень стає зрозумілим, що придане в давнину було не особистою, а спільною сімейною власністю. Але вже в кінці ХІХ ст. більш прогресивні уявлення про особисту і навіть приватну власність поступово витісняють архаїчні уявлення про спільну сімейну власність.

  Тепер варто зупинитися на двозначності терміна віно. В деяких місцевостях України він побутував в народному термінологічному словничку як синонім до посагу. Проте в старій нормативній традиції (офіційне право) розрізняються придане (посаг) і віно. Якщо посаг – це майно, яке дається батьком за донькою, то віно – це майно, яке записує на ім'я своєї дружини чоловік. Відразу варто зазначити, що йдеться не про селянське середовище, а про шляхту.

У п’ятому розділі Литовського Статуту «О приданом и о вене (обеспечении приданого)» описується процедура надання батьком за донькою посагу (йдеться про шляхетський стан) і запис за дружиною відповідного віна. Перш ніж видати доньку заміж, батько повинен узяти в зятя віно – "запис з печаткою і підписом", який має «оградить і обеспечить ее приданое записанием вена» (розд. 5, арт.1-2) на випадок втрати чоловіком або його родиною (спадкоємцями) її віна. У розділі міститься перелік, за яким оцінюється посаг дружини у віновому записі: гроші готівкою, золото, срібло, перли і дорогоцінне каміння оцінюються подвійною ціною, а одяг, білизна, коні, коляски та ін. – за їхньою номінальною вартістю. «Права, за якими судиться малоросійський народ» у розділі 10 («О сговорах свадебных, о приданном и вене, о наследии мужа по жене и жены по мужу и о разводах») не лише переймають з Литовського Статуту це положення, а й розширюють його за рахунок таких джерел права, як “Порядок” (Збірник міського права польського юриста Б.Гроїцького[42]), магдебурзьке право, “Саксонське зерцало” і латинський Енхиридіон[43]. Тут подається пояснення відмінності між віном і посагом: “Между посагом, си есть приданным, и между веном разнствие тое есть, что посаг или приданное значит тое имение движимое и недвижимое, которое нибудь жена до мужа приносит, или что ему за женою придают для вспоможения в супружестве их, вено же есть дар, что муж или именем его родители, против приданного жене, при сговоре или уже по сговоре сватебном с недвижимых имений поступают и записывают, и то инако именуеться дар брачный или дар супружеский; се же для того, дабы жена по смерти мужевой была о том на чем будет жить и чим доволствоватись, известна» (розд. 10, арт.4, п.1.). Тобто, на випадок смерті чоловіка вдова має право досмертного користування з віна (див. також: Литовський Статут, розд.5, арт.5, а також «Права, за якими судиться малоросійський народ», розд. 10, арт.17, п.1). Та частина майна, яка записується чоловіком за жінкою зверх її приданого, називається привінок (див.: розд.10, арт.6, п.3), однак жінка має право відписувати лише своє придане, права передачі привінка вона не має (там само). І Литовський Статут, і «Права, за якими судиться малоросійський народ» обумовлюють найрізноманітніші деталі, які можуть виникнути в ситуації «надання приданого – запис віна», зокрема, відсутність вінового запису (як документа), неможливість малоймущого чоловіка записати на жінку віно тощо. Іншими словами, віно означало не що інше, як спадщину жінки в разі смерті чоловіка.

Народний звичай таких нюансів не передбачав, передусім з економічних мотивів: селянське майно (придане жінки) було дуже скромним. Селянська традиція письмового забезпечення приданого не мала: «Приданое жены ничем не обеспечивается; состав и ценность оного при спорах определяется свидетельскими показаниями»[44]. Гарантією повернення приданого в разі смерті доньки в бездітному шлюбі чи (рідше) при розлученні була усна шлюбна угода (умова), здійснена при свідках, або звичай повернення приданого в родину покійної дружини в разі бездітності й нетривалості шлюбу.

4.2. Склад приданого.

Головний принциповий момент в цій мікротемі є наступний: чи давали жінці в придане землю чи ні? Адже від цього напряму залежить її статус в українському патріархальному суспільстві.

Про те, з чого предметно складалося придане жінки в ХІХ – на початку ХХ ст., можна дізнатися з двох типів джерел: 1) з етнографічних даних; 2) із судових справ, а також судової та адміністративної статистики. Відразу зазначимо, що друга група джерел значно виграє від першої об’єктивністю, об’ємністю і системністю. Адже не секрет, що навіть найкращі етнографи не мали змоги збирати матеріали системно, залучаючи статистичний метод. Дуже часто їхня увага концентрувалася на екзотичних, виняткових моментах, і це мало свій сенс: без них народна культура була б нудною і одноманітною. Проблема полягає в тому, що наступні покоління дослідників не розуміють, що йдеться не про правило, а про виняток, тож трактують цей винятковий момент як систему. Внаслідок цього утворюється викривлена система бачення народної культури. Так сталося певною мірою і з питанням надання у посаг нареченій землі.

Водночас при порівнянні етнографічних джерел з судовими і статистичними, перші виграють тим, що завдяки живописним деталям дають можливість відчути “запах, колір і смак” минулого.

Більшість етнографічних джерел одностайні в своїх судженнях щодо посагу. Ми частково згрувували дані в таблицю, і ось що з цього вийшло:

N	текст	хто записав	де
1.	“Скрыня состоит собственно из двух частей: из “скрыни” и из “худобы”, в первую кладут полотно, хустки, рушники, скатерти, карсети, юпки, свиты, баранки и чоботы, т.е. то, что покупается, а не приготовляется дома...”[45].	П.Чубинський	узагальнення
2.	Батько дав доньці у придане таке майно: “Холст, тонкое и толстое полотно, три кафтана, одна шуба, перины, несколько подушек, один сундук с разными вещами для женского убора, корова и сорок девять рублей серебром"[46].	П.Чубинський	Селецька вол. Пружанський пов. Гродненської губ.
3	За нареченою дали: “три мешка гречихи, две копы ячменя, одна копа проса, полторы копы пшеницы, из вещей: два полушубка и две свитки”[47].	П.Чубинський	Богуславськa вол. Канівського пов.)
4.	Скриня – єдине придане, яке отримують українські наречені в селянському побуті. Грошима приданого не дають. У скрині середнього селянина містить “70 аршин холста домашнего производства, 10-50 сорочек, 6 юбок из сукманины, кожушок из домашней овчины желтый, несколько головных хусток, рушников, поясов, чоботы, несколько штук ряден, 2-3 рабочие юбки из белого домашнего холста и разные украшения»[48].	А.К.Серж-путовський	с. Лоски Кролевецького пов. Чернігівської губ.
5.	Придане полягало в “одежде, рабочем и нерабочем скоте, пчелах, а у более зажиточных и в деньгах”[49].	О. Бариков	Поділля
6.	“Частуй мене, муй батенко, Я гостю в тебе. І справ мені дорогий наряд, Пуйду от тебе. Зеленую суконку по землю, Червоні черевички Пуд чаплички, Керес златний поясочок Із мохрами, Добреє намистечко”[50].	Фольклор	Новгород-Сіверщина
7.	“По Печенежской волости невеста считается тогда вполне “исправна”, если она имеет около дюжины рубах, две-три скатерти, от 6 до 12 рушников вышитых, да прочтых около этого, куска 3-4 холста, свитку суконную, две шубы, одну нагольную, а другую чем-либо крытую, куфайку зимнюю и летнюю, “корсет” или два, платков два или три, покрываться и повязываться, кроме того для подвязывания головы в особых случаях шелковые платки, так называемые “гарнитуровые”, три-четыре рядна и столько же рядюг (одеяло из клочьев грубой работы) и затем одну или две подушки вроде небольшой перинки (из прочих перьев, нередко из куриных). Таково приданое посредственной семьи”[51].	Шаровкін І.С.	Печенізька вол., Вовчанський пов. Харківська губ.
8.	“Як одружився я з його дочкою, то взяв за нею два чумацьких вози з волами й добром, геть і шкурами повкривато, ще й клумак намиста, що в лісі Любченковому він був викопав”[52]. У дореформеній Росії був звичай, за якого пани наділяли приданим своїх дворових дівчат. “Трохиме, сватай у мене Маріку, я тобі даю плуг, худоби пару волів, троє коней, корову з телям, свиню з поросятами, пару овечок, курку, гуску, качку, кожуха, свитку – все захочеш, що полагається в хазяйстві. І приходь, Трохиме, в суботу, запрягай воли й коні і забирай все, а в неділю їдь до церкви, повінчайся та й будеш хазяїнувати”[53].	фольклор	Лівобережна Україна
9.	“Віно молодої включало в себе традиційну скриню і, залежно від заможності, щось з худоби, овець, а в багатих сім'ях і частина грунту. Натомість в бідних багатодітних сім'ях віно молодої складала лише здобута працею в наймах, заробітчанством скриня”[54].		Гуцульщина
10.	“Що ж до посагу, то в наших джерелах є вказівка на його склад: до нього можуть увіходити якнайрізноманітніші речі с/г, спорудження, худоба, інвентар, призначені бути за фонд на те, щоб покривати витрати шлюбного життя”[55].	А.Кристер	Полтавщина, Чернігівщина
11.	“Сдогадай ся, мати, Що маєш доньці дати: Чипець и бавницю, Зробим ти молодицю, Корову рогату І скриню горбату, Сім подушок пухових И сто золотих готових”[56].	фольклор	Калущина

          

Тепер спробуємо проаналізувати відомості, де згадується в контекті посагу земля.

1. Із записів П.Чубинського:

У Полтавській і Чернігівській губерніях в окремих сім'ях у придане часом давали орну землю, яка належала виключно дружині[57]. У Київській губернії також зустрічався цей звичай. Так, у Білоцерківській волості Васильківського повіту тесть дав за донькою “вместо денежного приданого усадебную землю”[58].

Бачимо із записів дослідника, його стилістики, що звичай є нестабільним, спорадичним, що йдеться не про систему, а виняток.

Звернімося до судової статистики. Російський дослідник В.Мухін з цього приводу писав: “Назначение в приданое недвижимого имущества составляет в настоящее время большую редкость в крестьянском быту. По крайней мере, в Трудах Комиссии (йдеться про “Труды комиссии по преобразованию волостных судов”. – МГ) нам встретилось всего лишь пять примеров подобного рода»[59]. Із цих п'яти прикладів з усієї Росії – чотири з України: доньці у придане дано дерев'яний дім[60], орну ниву[61], козацьку землю[62], половину садиби[63]. Якщо взяти до уваги, що в статистику включено кільканадцять сот прикладів, то зрозуміло, що згадані випадки є просто краплею в морі.

Аналізуючи такі випадки дослідник звичаєвого права 1920-х років Є.Єзерський дуже влучно висловився (див. кінцеву фразу): “Головні складові частини посагу – це корова й скриня з одежею, иноді (добре) намисто. До складу одежі входять: кожушанка (жіночий кожух), хустки, сорочки, спідниці, рушники, скатірки та инші речі жіночого вбрання та хатнього вжитку. Як обернути на гроші, ці речі мають ціну від 200 до 400 карбованців, ба й більше, зважаючи на заможність того, хто прийняв. Звичай, що за ним приймачки, виходячи з двору, землі не дістають, часом змінюється. Деколи, як вийняток з загального правила, прийнятим до двору жінкам, що з двору виходять, дають часом землю, як буде ласка голови двору, в додаток до посагу. Звичай цього не боронить”[64].

Особливо він був доцільний в “екстренних ситуаціях”, як от такій: в одній сім'ї незаміжня донька завагітніла, а хлопець, з яким вона гуляла, сказав: “Як дасть батько землю, то возьму (тебе), а ні – то піду шукати собі іншу” – то батько каже: “То бери”, і вони одружились” (ідеться про період першої чверті ХХ ст.)[65].

  Український радянський і сучасний етнограф Г.Кожолянко активно підтримує думку, що на Буковині давали жінкам землю в придане: “Молоді могли дістати у придане від батьків ділянку землі, корову, подушки, джерги, скатерті, налавники, рушники”[66]. Дослідник наводить уривок обряду сватання з Вижниччини, де якраз ідеться про питання, що нас цікавить:

«Староста: Ми говоримо, що говоримо, а тапер скажемо, чому прийшли. У вас є файна дівка, а у нас – файний хлопець, то, може, ми би їх звінчали докупи.

Г.: То ми не проти.

Батько молодого: А ми би ще хотіли знати, скільки поля даєте своїй доньці.

Батько молодої: Даю 20 пражин. А ви скільки даєте?

Батько молодого: Ми даємо 30 пражин. Так ви, свату, маєте дати ще 10, аби було рівно.

Батько молодої: Ну, та дамо ті 10 пражин, але треба знати, чи наші діти згодні”[67].

Говорячи про випадки надання дівкам у придане землі на Буковині, треба обов’язково вказувати часовий період, про який йдеться. Якщо це ХІХ і початок ХХ ст. – то ця ситуація є абсолютно неможливою. Адже відомо, що з кінця ХІХ до 30-х рр. ХХ ст. через малоземелля з Буковини виїхало до Канади, Бразилії, Аргентини, Парагваю і Уругваю кілька десятків тисяч буковинців. Існує цілий напрям у дослідженнях чернівецьких істориків і джерелознавців, які збирають і публікують матеріали про “причини еміграції з Буковини”. Всі вони свідчать про винятково тяжку ситуацію з землею. Землі не вистачало навіть синам, що вже говорити про дочок.

Можливо, дані, наведені Г.Кожелянком, стосуються міжвоєнного періоду.

Так само нижченаведений уривок з пісні з Західної України (місцевість невідома) міг бути актуальним у Галичині чи Буковині в міжвоєнний період:

  Котра гора креміниста,

  то та лупається,

  Котра дівка поле має,

  то та віддається[68].

Отже, говорячи про випадки, коли нареченим давали в придане землю, знову ж таки, треба застосовувати історичний і регіональний підхід: вказувати про який історичний період і яку місцевість ідеться. Не варто забувати і про становий момент.

Чи можна назвати випадки наділення наречених землею звичаєм? Щодо козацького стану й історичного періоду ХУІІІ ст., коли процвітала заїмка, - так. Щодо ХІХ ст., можна говорити про те, що “звичай цього не забороняв”, або уточнювати: “звичай надання землі нареченим у випадку, якщо вона була одна в родині або не мала братів”. Щодо перших десятиліть ХХ ст., коли кардинально змінюються земельні відносини, знову можна говорити про звичаєвий характер цього явища. Так чи інакше, але звичай є не стабільним, не системним, а ситуативним. Якщо бути відвертим, то подібні процеси відбувалися не лише в українців, а й по всій Європі, з певним часовим зсувом. І навіть росіяни в багатьох регіонах (Сибір, козацькі станиці, в т.ч. на Уралі, Казахстані тощо) мали подібну ситуацію.

Таким чином, можна цілком стверджувати, що українське традиційне суспільство цілком вписується в класичну патріархальну модель, принаймні в галузі економічних прав жінки.

5. Народно-юридичні і обрядові процедури з жіночим майном

5.1. Надання посагу

Посаг доньці переважно готувала матір (разом з виданницею)[69], лише зрідка в матеріалах говориться, що цей обов'язок лежить на батькові[70]. І дійсно: кому, як не матері, готувати для доньчиного посагу сорочки, полотно, ложки, миски, постіль (а саме це складало не менше 95% приданого в Україні)?

Однак формально посаг давав доньці батько. Його роль полягала в прийнятті остаточного рішення: що давати, а чого – ні, особливо, коли йшлося про худобу чи зерно, гроші чи купівлю доньці речей особистого користування тощо. Адже саме він був розпорядником майна. Так, “Систематичне зведення юридичних звичаїв Полтавської губ.” стверджує, що придане доньці давав батько на власний розсуд[71]. Донька, що вийшла заміж без батьківської згоди (батьківського благословення), відповідно, позбавляється посагу[72].

У випадку, коли дівчина втратила батька, її наділяють посагом брати або мати. Литовський Статут (розд.5, арт.3, п.1) та “Права, за якими судиться малоросійський народ” (розд.10, арт.12) також обумовлюють обов’язок братів надавати придане сестрам.

Що стосується звичаю, то тут були варіанти. На Запоріжчині “приданное от родителей дается по их произволу, а братьями по согласию с сестрами”[73]. У Могилівській губ.,  у місцевості проживання литвинів, “если же при внезапной смерти отца остаются сыновья неразделенными и сестры неотданными в замужество, то мать, при отделе от сына или при выдаче дочь в замужество, распределяя имущество, всегда оставляет или дает в приданное дочери половинную часть против сына»[74], однак ні хати, ні клуні, ні інших господарських будов не передає, бо це припадає виключно синам.

За “Систематичним зведенням юридичних звичаїв Полтавської губ.”, брати після смерті батьків зобов'язані дати придане своїм сестрам приблизно таке, яке отримала сестра, що вийшла заміж при житті батьків (вплив норми Литовського статуту)[75]. У Золотоніському пов., якщо брати не в змозі дати сестрам придане, яке отримала сестра, що вийшла заміж при батькові, то брати мусять виділити їй 1/4 частку майна (також вплив Литовського статуту); в інших місцевостях того ж повіту доньки нічого не отримують із нерухомості.

Судячи з різних джерел, у тому числі фольклорних, процедура надання посагу сестрі братами ставала великою проблемою. Як писав В.Тарновський, “братья редко дают невыделенным при жизни родителей сестрам земли, а большею частию наделяют их произвольно движимостию”[76].

Рішення родини нареченої (передусім батька) щодо посагу, за звичаєм, повинно було узгодитися з бажанням сторони молодого. Це обговорювалося, дискутувалося на передвесільному етапі, в результаті чого укладалася угода про посаг, яка була часткою загальної шлюбної угоди і носила, за звичаєм, усний характер. Загалом же шлюбна угода в селянському середовищі в доіндустріальний період містила в собі:

         1. Власне угоду про шлюб (згоду на шлюб).

         2. Господарську угоду: зобов'язання обох сторін про внесок у господарство майбутньої сім'ї (придане молодої, частка сина в разі відділення від батька тощо).

         3. Угоду про весілля (витрати з обох сторін, подарунки).

Укладення шлюбної угоди відбувалося переважно під час сватання: після того, як відбулася принципова узгодженність щодо одруження, сватачі і батьки молодої переходили до обговорення господарських питань, пов'язаних з укладенням шлюбу, а далі вже йшли перемовини щодо весілля. Відбувалися взаємні домовленості про взаємні зобов'язання. Сторона жениха повідомляла про умови, на які іде майбутня сім'я: чи відділятиме їх батько, що при цьому молоді одержать. Сторона молодої висловлювала свої зобов'язання щодо їхнього внеску до нової сім'ї, тобто яке придане дається за донькою.

         У деяких регіонах були свої своєрідності в укладенні угоди. Наприклад, на Глухівщині власне домовляння про шлюб (могорич) було роз'єднане в часі з укладенням господарської угоди (змовини); цікаво, що тут на змовини йшли рідна і хрещена матері молодої (“тут зі сватами домовляються, що і скільки треба до свадьби, скільки людей буде, які подарунки давать”[77]), тобто питання про весільні справи тут були справою жіночою. На Житомирщині на сватанні велася така розмова: “А що ви дасте, свату, своїй дочці? – Клуню, десятину землі, корову, свиню, овечку, кобилу із лошам, кури, гуси”[78]. На Уманщині староста питав: “А що ви дасте, свату, своїй дочці?" Сват відповідав: "Корову, десятину поля, пока йому (зятеві) не наділять. З одежі – свиту, кожух новий, чоботи, дві подушки, скриню[79]. Подібно про посаг домовлялися і на Поліссі[80].

Шлюбна угода обов'язково передбачала присутність свідків. За “Систематичним зведенням юридичних звичаїв Полтавської губернії”, «сговор или сватовство совершаются чрез уполномоченных на то обеими сторонами лиц, так называемыми старостами»[81]. Свідки, які були присутні при укладенні угоди про придане, при потребі свідчили в суді. Особливо була в них потреба, коли йшлося про надання в придане за нареченою нерухомості (Золотоніський пов. Полтавської губ.)[82]; присутність свідків була обов'язковою як при усних угодах (у Золотоніському пов., наприклад, їх мало бути не менше трьох)[83], так і при письмових[84]. На Сколівщині (Бойківщина) на згодинах укладалася угода про придане при свідках, а на заручинах у молодої при образах “контролюють згоду, що була на згодинах”: свати перепитували, що саме батьки обіцяли дати за молодою на згодинах, а потім перепитували  свідків –  чи це правда. Лише після того подавали один одному руки[85].

Самі ж молоді в укладенні угоди грали пасивну роль, роль предмета угоди (щоправда, тільки формально). За висловом О.Єфименко, наречена, а часто й жених, у шлюбній угоді є просто річчю, що має в очах сторін, котрі домовляються, таке ж значення, як і інший предмет угоди[86]. Ясно, що це значною мірою перебільшення, однак нерідко передшлюбні (шлюбні) угоди й справді демонструють утилітарне ставлення до наречених: формально вони виступають предметом угоди. Цей дуже архаїчний принцип зберігався на селі в ХІХ ст. через те, що молоді не мали господарської чи матеріальної самостійності (адже вони були невідділені), тож шлюбна угода мала вигляд господарської угоди між родинами.

У разі розірвання угоди всі "збитки" (частування, а також видатки) покривалися не молодими, а їхніми батьками (або родичами).

Придане передавалося з однієї сім’ї в іншу переважно під час урочистого переїзду молодої в дім жениха на весіллі, зрідка – без урочистості після або до весілля.

Розглянемо найбільш поширений варіант передачі посагу: під час весілля за етнографічними даними. Носив він, звичайно, обрядовий характер.

         У неділю, як правило, пізно ввечері, після весільної гостини в домі молодої, пошлюблені вирушали в дім молодого. Молодих урочисто випроводжали в дорогу, благословляли, обсипали зерном, наречена плакала. На воза ставили скриню, поряд або на неї сідали молоді. Обов'язково у цей час везли постіль, яка для першої шлюбної ночі забезпечувалася молодою. Побутував звичай викупу молодим[87] або родичем жениха (наприклад, сватом)[88] постелі, приданого взагалі[89], в деяких місцевостях  постіль (подушки) відвозив до хати молодого боярин: баби складали у рядно перини, рушники тощо, і, жартуючи, намагалися при цьому сховати туди й каміння[90]. Молоді їхали возом або йшли пішки по селу в парі, з іконами, а за ними світилка несла засвічений меч[91]. Біля дому свекрухи невістка й син проходили певні очисні магічні церемонії (наприклад, на воротах палили солому, а молоді мусили пройти через вогонь) і лише після них вступали до хати[92]. Батьки благословляли дітей хлібом-сіллю.

                    5.2. Посаг у родині чоловіка (свекра)

У родині чоловіка (свекра) придане дружини (невістки), знову ж таки, мало амбівалентний характер: воно могло вважатися власністю сімейною, а могло – її індивідуальною власністю, але символічно. Зазвичай чоловік не мав права без згоди жінки розпоряджатися її майном. Та й жінка без чоловіка не могла самовільно продавати “свої” речі.

В українській традиції зустрічалися такі варіанти звичаїв, пов’язаних з долею посагу у чоловіковій (свекровій) родині:

1. Придане становить індивідуальне майно жінки. Вона має право розпоряджатися ним одноосібно: як тим, що наділили її батьки, так і тим, яке вона заробила сама. Право користування її майном поширюється на інших членів родини, до якої вона вступила через шлюб, однак лише з її дозволу. Про наявність таких звичаїв свідчать матеріали з Полтавщини, Слобожанщини, Київщини і Катеринославщини, де в рішеннях волосних судів таке право визнається[93]. Цей звичай фіксувався також на Волині (Дубенський пов.)[94]. На початку ХХ ст., за спостереженнями дослідників, індивідуалізація майна жінки була цілком конкретною: “Невістка, що вступила в двір, привела з собою, як посаг, корову. Хоч оця корова обслуговує як молочна худоба не тільки ту особу, яка цю корову привела, а й увесь двір, до складу котрого вона ввійшла, і утримують оцю корову засобами всього двору, проте більшість місцевих звичаїв України встановлює те начало, що така корова належить одноособово тій невістці, що ту корову привела”[95]. Це, безперечно, найбільш “модерний” як для ХІХ ст. звичай, що сформувався під впливом чинного законодавства[96].

2. Придане є індивідуальним майном жінки, однак вона не має права розпоряджатися ним без згоди чоловіка[97]. Тобто право користування на її придане поширюється на всю родину. Цей звичай, що побутував на Полтавщині та Чернігівщині, певною мірою ущемляє права жінки на своє майно, однак “компенсується” тим, що й жінці щодо чоловікового майна даються дещо ширші права. Так, без її згоди в цій же місцевості чоловік не може відчужувати нерухомість, закладати тощо[98]. А.Кристер, який наводить ці дані, вважає, що подільність “на жіноче" і “чоловіче” майно (у сенсі – хто що приніс у сім'ю) існує, хоча спостерігається взаємокористування і взаємопорядкування як рухомим майном, так і нерухомістю[99]. Цей звичай можна вважати перехідним – від старого, “патріархального”, до нового, походженням з закону.

3. Придане після укладення шлюбної угоди передається в сімейний фонд і головний розпорядник (глава сім'ї) має право розпоряджатися ним на свій розсуд. На Поділлі, в Літинському пов., за спостереженнями М.Данильченка, придане жінки, котра виходить заміж уперше, “поступає в загальну суму і складає спільне майно”[100]. У Полтавській губернії опитувані однозначно твердять “Муж при жизни жены распоряжается как полный хозяин имуществом ее недвижимым и движимым (скот, овцы и проч.)”[101]. Це старий патріархальний звичай, основа добробуту сім’ї на цьому історичному етапі.

Для порівняння: придане приймака, як правило, лишається індивідуальною його власністю в господарстві тестя, хоча останній має право користування цим майном. Традиційно, “майно приймака, яке він приніс до двору, куди вступив через одружіння або за договором, і майно голови двору, що було в дворі перед приймацтвом, за звичаєм, не вважається за спільну власність усіх членів двору, а визнають за майно особистого користування кожного з них. Отож, коняка, корова, віз, будинки – за звичаєм завсіди лишаються власністю того, кому вони належали перед приймацтвом”[102]. Ця інформація вже стосується перших десятиліть ХХ ст., однак її можна цілком поширити і на попереднє століття.

Цікаво дослідити рішення волосних судів на цю тему, зокрема позови щодо повернення приданого після померлої заміжньої доньки. Це може пролити світло на питання, чиїм народ вважав придане.

Незважаючи на безперечну амбівалентність цих уявлень, принаймні в останні квадрі ХІХ і на початку ХХ ст., в народній правосвідомості ХІХ ст. все-таки переважало переконання, що придане є часткою власності сімейної, - свідчать рішення судів щодо повернення приданого в дім батьків померлої дружини. Часом враховується амортизація майна під час перебування його в сім'ї чоловіка.

Так, у Селецькому волосному суді Пружанського пов. розглядалася скарга селянина Крегля на свого зятя Чернецького, чоловіка його покійної доньки, з проханням повернути придане доньки, яке складалося із: “холста толстого и тонкого полотна, из 3-х кафтанов, одной шубы, перин, несколько подушек и один сундук с разными вещами женского убора” та 49 руб. Зять повідомив, що гроші пішли на лікування дружини і на її похорон. Суд постановив віддати тестеві: “одну корову, кафтанов из простого сукна два, из тонкого сукна один, платков четыре, холста 2 куска, один сундук, одну постель и разные другие мелочные женские снаряды”[103].

В іншій скарзі, що розглядалася в Богуславському волосному суді Канівського пов., позивач повідомляв, що його зять “взял за женою: корову, 3 мешка гречихи, ячменя 2 копы, проса 1 копу, пшеницы 1,5 копы, 2 полушубка, 2 «свитки». Судом постановили «взыскати з зятя 15 рублей за проданую корову, а остальные же вещи, холст, кожух и пеньку (оставить), и оставить Калениченка в покое»[104].

6. Спадкування

6.1. Спадкування після матері і розподіл

жінчиного (материного) майна під час сімейних поділів.

Це є одним з найцікавіших проявів жіночого права в Україні. На думку В.Камінського, “розподіл двору звичайно базується на тому погляді, що це майно становить спільну власність родини; у процесі розподілу майно батькове від майна материного не відмежовується. Виняток становить одяг, скриня і те, що мати набула та вважає за свою власність: вона дає все це тому, кому хоче; так само вона розпоряджається і своїм посагом, що його вважає звичай за персональну власність жінки"[105].

За цивільними законами Російської імперії (Полное собрание законов Российской империи), низхідні родичі обох статей спадкують цілком однаково і по батькові і по матері (т.Х, ч.1, ст.1127 і 1130). Що стосується звичаєвого права, то тут спадкування після батька і після матері має суттєві відмінності: (а) спадкування після матері не базується на трудовому принципі, як після батька; (б) тут переважає жіноча лінія.

Отже, можна виділити кілька підваріантів: материнське майно спадкують (отримують при виділі):

 а) лише доньки;

б) доньки і сини;

в) тільки сини.

Серед цих варіантів найбільш стабільний – це перший. Пов'язаний він із тим характерним для народної звичаєвої культури правилом, за яким доньки після батьків не спадкують. Отже, за загальним принципом справедливості, материнське майно переходить до доньок. Тим більше, що воно за своєю суттю є “жіночим”.

Однак у ХІХ ст., навіть у межах однієї губернії, в цьому плані існувала певна різноманітність звичаїв. Візьмімо Полтавщину. Так, за “Систематичним зведенням юридичних звичаїв Полтавської губернії” материнське майно на Полтавщині в основному ділиться між синами і доньками. За свідченнями із Миргородського, Переяславського та Роменського пов.: якщо сини отримують спадок від батька, то материнське добро поступає тільки до доньок (як компенсація за позбавлення дівчат спадку по батькові). Якщо в Кременчуцькому пов. материнське майно повністю розподіляється між доньками, то в Полтавському пов. у випадку, якщо доньки видані заміж при житті батька, материнське майно поступає тільки синам[106]. А.Кристер щодо долі посагу після смерті дружини на Полтавщині та Чернігівщині писав, що він переходить дітям (напевно маються на увазі дві статі. - МГ), а в разі відсутності дітей повертається до жінчиної родини (якщо шлюб тривав недовго) або ж припадає чоловікові за давністю чи як компенсація витрат на похорон[107]. Суперечливість даних з різних місцевостей Полтавщини свідчить тільки про одне: про відсутність єдиного стабільного правила.

Наведемо приклади з практики волосних судів та опитувань, щоб проілюструвати три варіанти звичаєвої традиції.

1. Материнське майно переходить донькам. До слова, "жіноче майно" (одяг, постіль, полотно, начиння, прикраси тощо) в усіх сільських культурах переважно переходило донькам. Це не стільки звичаєва, скільки функціональна риса. Тож не дивно, що в українців, як і в інших народів, донька спадкувала рухоме майно матері: “После отца наследуют только сыновья, а дочери наследуют только в движимом имуществе от матери" (Катеринославська губ., Ново-Московський пов.)[108]. Подібні правила існували і в інших місцевостях: зокрема, у Валківському пов. на Харківщині "дочь получает все оставшееся после матери, напр., холсты, платье, и братья в разделе этого имущества не участвуют»[109], хоча материні гроші й худоба діляться порівну з синами. У Золотоніському пов. Полтавської губ., “после матери наследуют только дочери всю материнскую часть ее приданого, синовья же в имуществе матери ничего не наследуют”[110]; “по отношению к наследованию различается всегда имение отцовское и материнское; материнским имение считается приданое ее, холсты, женская одежда; имущество это, за редким исключением, переходит все к дочери”[111]. Ось ще приклади з Полтавщини: “по смерти матери все имущество, движимое и недвижимое, идет в собственность дочерей”[112]. У Кременчуцькому пов. Полтавської губ. «при наследниках мужчинах и женщинах одежда женщины и вещи, составляющие принадлежность женского хозяйства: полотно, нитки и проч. наследуют непременно женщины»[113]. На Поділлі “обыкновенно все женское хозяйство поступает к дочерям и даже многие матери заботятся при жизни своей, чтобы по смерти их осталось имущество дочерям»[114]. У Київській губернії “дочери получают лишь то, что осталось после смерти матери”[115]. “Комісія по перетворенню волосних судів” також засвідчила переважне спадкування жіночого майна по жіночій лінії[116].

2. Материнське майно отримують у спадок чи у виділ як доньки, так і сини.

На Полтавщині в одних місцевостях мати може виділити зі свого приданого частину майна на доньку, в інших це не практикувалося[117]. У багатьох свідченнях вказується, що доньки спадкують по матері, якщо немає синів, усуваючи при цьому всіх висхідних і бокових родичів[118]. Це правило співвідносне з Литовським Статутом (розд.5, арт.14, п.1).

Є свідчення про те, що жіноче майно від матері ділилося лише між доньками, а гроші, земля (що бувало дуже рідко) тільки між синами[119].

3. Материнське майно іде виключно синам (і в спадок, і у виділ). Так, у Звенигородському пов. Київської губ. зафіксоване правило, за яким майно, придбане матір'ю, переходить до синів “даже в таком случае, если они выгнали ее из дома”, а доньки з материнського майна нічого не отримують[120], “после смерти матери имущество ею самою приобретенное делится поровну между сыновьями, дочери ничего не получают” (щоправда, не вказується доля її власного посагу)[121]. Випадки усунення доньок від спадкування по матері зафіксовані “Комісією з перетворення волосних судів” на Полтавщині[122].

Щодо нерухомості, то, як зазначав С.Пахман, у тих місцях, де доньки включаються в долю нарівні з синами, материнську нерухомість вони не успадковують (Київська губ., Звенигородський пов.)[123]; а там, де цього звичаю немає, доньки можуть успадковувати не лише рухоме майно від матері, а й материнську нерухомість.

У деяких випадках стать дитини при спадкуванні по матері є несуттєвою: на перший план виходять обов'язки доглянути матір до старості і поховати[124]. Це стосується передусім тієї частки майна, яка дістається їй після смерті чоловіка при цілковитому поділі.

Крім того, виключне право спадкувати по матері мали її позашлюбні діти.

У зв'язку з проблемою переходу (виділу, поділу) материнського майна постає запитання: а що ж переходить чоловікові-вдівцеві в разі смерті дружини? Тут є значна різноманітність свідчень, котрі, на перший погляд, хаотичні, безсистемні та розпливчасті. Проте, як з'ясовується при пильнішому вивченні, вони більше відрізняються між собою у зв'язку з термінологічними неточностями, ніж по суті. Всю інформацію з цього приводу, на перший погляд, таку суперечливу, можна узгодити постулатом про спільну сімейну власність. Жіноче майно, при всій його статевій специфіці, все одно складає спільне сімейне майно, яким після смерті дружини розпоряджається її чоловік. “Муж по смерти жены большею частию владеет ее имением, не отдавая материнского детям”[125]. Це ж саме майно "працює" на спільне сімейне господарство доти, поки не відбудеться виділ сина чи доньки або цілковитий сімейний поділ. І саме тоді, тобто при тому чи іншому виді поділу, вступають у дію звичай пріоритету доньок у спадкуванні материнського майна.

Узагалі після смерті дружини чоловік при дітях стає, як правило, розпорядником материнського майна, яке є спільною сімейною власністю, хоча й специфічною. Велике майно відразу ж після смерті матері не ділиться поміж усіма, а продовжує “працювати” на сім'ю, на господарство до чергового виділу з сім'ї сина або доньки. Розподіляються (або можуть розподілятися) лише дрібні речі, предмети особистого користування.

У питанні про відношення чоловіка до майна покійної дружини важливі такі ж чинники, як і у випадку спадкування жінки по чоловікові, а саме: наявність дітей, у бездітних подружжях – давність шлюбу. У певних випадках майно дружини в бездітному подружжі поверталося в тестеву сім'ю.

За матеріалами волосних судів, якщо дітей беруть на виховання родичі покійної дружини, то її майно, природно, повертається їм[126], а взагалі майно лишається в чоловіка до перебування дітей у домі[127].

У виняткових ситуаціях (розпад шлюбу при житті подружжя), як уже вказувалося вище, справи вирішувалися таким чином: якщо дружина покине чоловіка, то він має право лишити у себе придане. Якщо ж чоловік прожене жінку, то він повертає їй її посаг (Полтащина)[128] [129]. За свідченням А.Кристера, у Чернігівській та Полтавській губ. доля посагу при визнанні шлюбу недійсним вирішувалася так: якщо провина була чоловікова, то він повертав увесь посаг дружині, якщо ж жінчина, то посаг відходив чоловікові[130].

На думку В.Мухіна, існує суперечність між звичаєм і правом у правах спадкування чоловіка після жінки, зокрема закон визнає значні права чоловіка не лише стосовно майна жінки, а й майна тестя (т.Х, ч.1, ст.1151, 1153, 1154)[131]. Порівнюючи звичай і закон у плані спадкування чоловіка за дружиною, він також писав: “Наш действующий закон, подобно иностранным законодательствам, французскому, итальянскому, австрийскому, саксонскому и другим, не делает никакого различия в объеме взаимных наследственных прав супругов и дает как жене после мужа, так и мужу после жены одинаковое право на получение так назывемой указной части, состоящей из 1/4 части движимого и 1/7 части недвижимого имущества умершего супруга (т.Х, ч.1, ст. 1148, 1153)"[132].

           6.2. Доля жінчиного майна в бездітному шлюбі

Повернення жінчиного майна в її кореневу сім'ю відбувалося за умови смерті жінки-дружини, бездітності й нетривалості шлюбу. Це характерно як для звичаю, так і для закону. Литовський Статут (розд.5, арт. 2, п. 2 і 6; арт.19, п.1; розд.7, арт. 16) і “Права, за якими судиться малоросійський народ” (розд. 10, арт. 16, п.1) визначають це правило. З цього ж приводу П.Чубинський писав: “В обычаях малороссов принято так: если девушка выходит замуж, имея приданое, и проживши с мужем год-два, умирает, не оставляя по себе детей, тогда родители умершей требуют у зятя возврата всего того имущества, которое было дано за их дочерью в приданое [133]. М.Данильченко щодо подільських звичаїв пише: “За смертию замужней дочери бездетною, по требованию родителей или родственников, свадебные подарки и приданое, оставшееся в целости, возвращается в тот дом, откуда взята была умершая жена”[134]. Це положення не є суто українським і суто звичаєвим. Воно має, так би мовити, універсальний характер. Так, «Права, за якими судиться малоросійський народ» (розд. 10, арт.6, п.4) долю приданого жінки, яка померла бездітною, визначають так: «А естли бы жена приданного своего никому не записала и детей от мужа умершого не имела... тогда оное приданное ея возвращено быть имеет в дом или в род той, из которого вышла...».

За “Систематичним зведенням звичаїв Полтавської губернії”, майно бездітної повертається її батькам або родичам, окрім набутого при житті в сім'ї чоловіка, при цьому: в Полтавському пов. приплід худоби лишався на користь чоловіка; часом придане бездітної лишається чоловікові як компенсація за похорони; в Золотоніському повіті зазвичай вважалося, що, коли дружина прожила з чоловіком понад п'ять років, то тоді (при бездітності шлюбу) майно лишається чоловікові; а в Миргородському повіті опитування з'ясувало, що для того, щоб придане лишилося у чоловіка, шлюб повинен тривати не менше десяти років; Зіньківському пов., незалежно від тривалості шлюбу, придане бездітної покійної заміжньої доньки поверталося батькам[135].

Якщо шлюб бездітний, однак тривалий, посаг лишається вдівцеві, якщо шлюб бездітний і нетривалий – повертається в жінчину родину; якщо ж доведено "амортизацію" майна чи покриття ним витрат на похорон жінки, то лишається чоловікові[136]. Завжди лишаються у чоловіка постіль і образ, яким благословляли її батьки на шлюб[137], приплід худоби[138]. Часом право вдівця дуже подібне до права вдови, якій дозволяється користуватися чоловіковим майном, поки не одружиться (Київська губ., Радомишльський пов.)[139].

Стосовно майна, заробленого жінкою у шлюбі, то тут єдиного звичаю не існувало. Волосні суди приймали рішення спорадично, віддаючи перевагу, проте, жінчиній (судячи з кількості випадків) родині. Отже: а) після смерті заміжньої доньки придане повертається в сім'ю, з якої вона вийшла, і конкретніше: переважно батькові[140], причому не лише придане, яким він її наділив при виході заміж, а й її особисте майно, нажите у шлюбі; б) майно, зароблене у шлюбі, в будь-якому разі лишається в сімейному користуванні (це часто називається “відходить чоловікові”)[141].

Щодо успадкування матір'ю доччиного майна, то таких даних по українських губерніях немає[142], однак є поодинокий цікавий приклад повернення майна: після смерті заміжньої доньки її майно відходить не матері, а тітці – на підставі того, що мати після смерті чоловіка вступила в новий шлюб, отримавши при цьому свою вдовину частину, а крім того, скористалася дечим із рухомого майна, що залишилося після сина[143]. У прикладі не вказується, якій саме тітці віддається майно, однак, судячи з усього, батьковій сестрі.

А ось приклад із судової практики:

“Волостной суд разбирал дело по жалобе козака м.Пещаной, проживающего в селе Дмитровке, Федора и жены его Марии Дахновых на тестя первого (а последней родного отца) отставного унтер-офицера Стефана и жену его Евфросинию Яцуновых, за недачу оставшихся после смерти матери Дахновой разных вещей, именно: “1 «кобеняка», 1 юпки, 1 «кожушанки», большого нательного тулупа, 2 рушников, одной скатерти, и за вытеснение из материнского дому, а также недопущение ко владению их никаким материнским имуществом...»[144]. Волосний суд постановив: «Так как ответчик Яцун пристал «в приймы» на все ее имущество, то предоставить жалобщикам Дахновым право проживать в доме, оставшемся после смерти матери их безпрепятственно, а если Дахновы пожелают перейти на свою собственность на жительство, то Яцуновы должны дать Дахновым комору, находящуюся ныне около избы, в которой они жительствуют, для постройки себе таковой на материнском грунте, равно из рогатого скота одну телку, а также из одежи одну «кожушанку», 2 подушки, 1 «рядно», 1 суконную юпку й «кобеняк», 1 скатерть и 1 рушник, а последнее имущество оставить в распоряжении по жизнь отца жалобщиков солдата Яцуна, а по смерти его, Яцуна, разделить оное на две ровные части между Дахновою и сестрою ее»[145].

  6.3. Спадкування дочки за батьком.

Як зазначено вище, за звичаєм, єдине стабільне невід'ємне право, яке особа жіночої статі мала в батьківському домі, – це право на придане. Якщо донька виходила заміж за життя батька, то за нею давали посаг, тобто, іншими словами, виділялася частка зі спільного сімейного майна. Отримавши свою частку батьківського (і материнського) майна, і переїхавши в чоловікову (свекрову) родину, вона ставала “відрізаним шматком”. Її майнові претензії на все, що лишалося в хаті батьків, відтепер не були чинними. Вона вже була членом іншого економічного гнізда – чоловікового (свекрового) і учасником інших сімейно-економічних відносин. Тепер лише від неї залежало, як вона себе поставить у новій родині, яке її буде місце в економічному житті нової родини, в тому числі у сфері розпорядження майном. Відтепер це вже були її власні проблеми. З батьківською хатою і родиною її пов’язував емоційний зв’язок, але аж ніяк не майновий, оскільки “сидіти на двох стільцях”, за звичаєм, не дозволялося. Ось так простими словами ми спробували пояснити народний звичай. Треба визнати, що йому не можна відмовити в логічності, звичайно, в межах патріархального суспільства.

Інші дослідники про це писали так: не кровна спорідненість, а приналежність до господарчого союзу – сім'ї – визначає право спадкування низхідних. Право мають ті, хто буде і надалі належати до господарчої спілки, тобто особи чоловічої статі (О.Леонтьев)[146]. За визначенням І.Оршанського, якщо селянин заперечує спадкові права доньки і сестри при батькові і братові, то тільки тому, що вона зазвичай або перейшла, або повинна перейти в чужу сім'ю, внаслідок чого її наділ втрачається[147].

Отже, надання доньці посагу (виділ майна), само собою розуміло виключення її з числа спадкоємців. Якщо батько помирає до одруження доньки, то ситуація лишається такою ж: вона має право на придане, яким її повинні наділити брати (брат, мати, мати з братами). Якщо вона не виходить заміж, вона живе з братами (як би жила з батьком) старою дівкою, користуючись спільним сімейним майном. Крапка.

Ми охарактеризували стандартну звичаєву ситуацію.

Один чинник заважав “чистоті” звичаю. Це офіційне право. Природно, що більшість майнових справ розв’язувалася самими селянами – учасниками спадкувального процесу, нехай полюбовно, або конфліктно, - однак без звернення в суд. Як ми зазначили вище, до 1840 р. на території українських земель, що входили до складу Російської імперії, формально діяв Литовський Статут, проте він принаймні з кінця ХVIII ст. уже був малоефективним. І це надавало сили звичаю. Звід законів Російської імперії (1843) перекладав вирішення приватних селянських майнових справ на звичай. Після реформи 1861 р. дрібні майнові селянські справи, як правило, розглядав волосний суд, специфікою якого було те, що складався він із селян своєї волості, які обиралися на зборах сільських громад. Природно, що рішення волосних судів значною мірою носили звичаєвий характер. З наближенням до ХХ ст. В середовищі волосних судів усе частіше з’являються випадки вирішення справ за законом. Крім того, багато справ носять “перехідний” між звичаєм і законом характер.

За законом, кожна донька померлого при живих синах (тобто сестра при братах), мала отримати з усього спадкового майна – як після батька, так і після матері, – 1/14 частину нерухомого майна і 1/8 рухомого, або так звану указну частину (Полное собрание законов Российской империи, т.Х, ч.1, с.1130). Однак, писав В.Мухін, волосні судді користувалися законом далеко не завжди і не всюди, і досить неохоче підтримували претензії доньок на батьківський спадок при синах[148]. Дослідник зазначав, що в галузі спадкування дочок якраз і вивляється відмінність звичаю від офіційного права. “Усвоенное искони предпочтение в наследовании после отца сыновей перед дочерьми проводится в обычае с такою настойчивостью и последовательностью, что замена его другим, хотя и более справедливым... принципом справедливости едва ли может рассчитывать на успех тем более, что этому не благоприятствуют и самые условия экономического строя крестьянской жизни»[149]. Він справедливо зазначає, що застосування закону привело б до подальшого роздрібнення і без того дрібних селянських господарств.

Паралельно з системою волосних судів існувала система загальної юрисдикції (мирові судді, з’їзди мирових суддів тощо). Як свідчать архівні матеріали, дрібні майнові селянські справи також потрапляли туди, переважно як оскарження рішень волосних судів[150]. У цих інстанціях селянські справи вирішувалися зазвичай відповідно до чинного законодавства.

Саме тому, коли ми дивимося на ті дані, які збереглися до наших днів на тему практики спадкування в українському селянському середовищі до революції – записи етнографів, волосні суди, документи мирових судів, опитування в селянському середовищі, – ми повинні завжди враховувати контекст.

Спробуємо висвітлити цю непросту ситуацію за допомогою конкретних прикладів.

Звичай.

Отже, за звичаєм, в українській селянській родині одружені доньки за батьком не спадкували, оскільки вони вже отримали свою частку під час виділу (через посаг). У матеріалах “Комісії з перетворення волосних судів” також переважають свідчення про те, що доньки після батьків не спадкують[151]. У випадку, коли донька приводить в дім приймака (за відсутності синів), практично він, за звичаєм, успадковує рухоме і нерухоме майно. Звичайно, в народному термінологічному словнику не було терміна “успадковує”, просто зятю “переходить хата і земля” як господарю і платнику податків. Тобто застосовується не принцип кровної спорідненості, а господарський принцип.

Розглянемо конкретний випадок:

  Марія Костенко, по чоловіку Царенко, селянка з містечка Обухова Київської губ. і пов., пише у своєму листі про те, що батько з матір'ю прийняли її чоловіка Івана Царенка до себе «на господарство» з тим, щоб доглядати їх до смерті, а після смерті поховати, за це обіцялося віддати доньці з приймаком усе рухоме й нерухоме майно (садибну і польову землю з будовами). Молодша сестра, вийшовши заміж, отримала у придане бика і корову, які продала за 70 рублів, а тепер претендує на половину нерухомого майна, що перейшло у спадок від батька її сестрі. Волосний суд відсудив молодшій сестрі третину польової землі. З'їзд мирових посередників відмінив це рішення і повернув справу до волосного суду. При повторному розгляді волосний суд відсудив молодшій сестрі вже не третину, а половину садибної і орної землі, порушивши при цьому Ст. 97 «Загального Положення про селян», Ст. 167 «Положення про викупи», «а также мнений государственного совета[152].

Позивачка навмисне згадує свого чоловіка, який приймаком прийшов на господарство, бо, за звичаєм, саме це мало б стати запорукою того, що земля і хата залишиться за ним (і, відповідно, за нею). Адже, за звичаєм, спадкує представник чоловічої статі (у даному випадку приймак). Проте суд вирішив цю справу за законом, тобто спадкоємці визначаються не за господарським принципом, а за принципом біологічної спорідненості. Так, за тодішнім законом, доньки спадкують подібно до синів, якщо братів у них немає. У цьому випадку батьківське майно ділиться на рівні частини між доньками, на малолітніх припадає однакова з дорослими сестрами доля[153].

У випадку відсутності синів і зятів батьківський спадок часто переходив не доньці, а до дядька (батькового брата).

Петро Коробка з с. Юзефівка Чигиринського пов. відібрав у своєї племінниці Анастасії Срібної, уродженої Коробки, все рухоме і нерухоме майно[154].

Гусаківський волосний суд прийняв рішення, яке залишив у силі Умансько-Звенигородський з'їзд Мирових посередників, щоб земельний наділ, який лишився після смерті Василя Шахрая, мешканця с. Кобринове Звенигородського пов., перейшов не єдиній його доньці (прохачці) Пелагії Халупі, а її дядькові (тобто братові її батька) Михайлові Шахраю[155].

Щодо спадкування незаміжніх доньок за наявності братів, то за звичаєм неодружені незаміжні (невиділені) доньки після батька також не спадкували (дані П.Чубинського – без вказівки на регіон)[156]. На Вінниччині (дані В.Камінського) доньки також часто взагалі не спадкували після батька, але сини зобов'язані були забезпечити їх посагом[157], на Дубенщині (Волинь) сестри при братах не спадкували[158]. Такі самі свідчення із Катеринославської губ.: “После отца сестра при братьях отдельной части не получает; если же оставшееся имущество или часть оного заключается в деньгах, то сестре выделяется всегда отдельная часть; но при этом крестьяне точно не определили, какая именно часть: некоторые утверждали, что седьмая, другие – что четвертая, а большинство сказало, что какую-нибудь малость, по согласию братьев, которые сестру обижать не станут”[159].

Остання фраза дуже показова і часто згадується у різних матеріалах. Так, у випадку смерті батька доньки залишаються на утриманні братів[160], які повинні замінити їм батька, видати заміж і наділити приданим. Причому тут відчувається не стільки прагматично-юридичний, скільки моральний обов'язок. “На сыновьях лежит нравственная обязанность, выдав ее замуж, вознаградить ее»[161].

Один мировий суддя, що працював у Зміївському пов. Харківської губ., обурувався з цього приводу: “Есть обычаи безобразные и диаметрально противоположные и общим законам, и истине, напр., в одних местах по смерти крестьянина брат забирает все имущество и как бы из великодушия дает что-нибудь дочерям умершего»[162].

За матеріалами, зібраними “Комісією з перетворення волосних судів”, є кілька випадків, коли сестра спадкує при братах, при цьому зазначається, що це трапляється лише з особистих симпатій ("из милости") братів[163], оскільки таких прав вона не має[164].

Мутація звичаю.

Проте закон мав свій вплив на звичай, нерідко спричиняючи його мутацію.

Так, наприклад, Литовський Статут (розд.5, арт.2, п.п.1-2) і “Права, за якими судиться малоросійський народ” (розд. 10, арт.12, п.п.1-2) визначали, що після смерті батька доньки при одруженні отримують у посаг рівно стільки, скільки отримала старша сестра, коли виходила заміж, а взагалі сестрам (скільки б їх не було) при наявності братів положена четверта частина батьківського майна. А ось приклад вже із середини ХІХ ст.: за матеріалами Міністерства державного майна Російської імперії, зібраними на основі опитування у 1848-1849 рр., доньки зі спадщини мають лише безсумнівне право на придане, при чому в деяких місцевостях обумовлюється їхня доля: Полтавська губ. – 1/4 частина всього майна на всіх доньок і не беруть участі в поділі, за винятком Херсонської губ., де доньки отримують половину синівської долі, і Чернігівської, де доньки отримують рухоме майно (мутація закону зі звичаєм)[165].

Під час вивчення діяльності волосних судів з'ясувалося, що в деяких місцевостях репонденти стверджували, що доньки також спадкують[166]. Узагалі у Хорольському пов. Полтавської губ., самі селяни під час опитування визнали, що правило наділяти доньок виникло після введення (і під впливом) мирових суддів. З цього часу встановилася й частка спадкування доньок (в різних місцевостях різна – від 1/14 до 1/3 на всіх сестер рухомого майна)[167]. Часто в результатах опитування можна прочитати таке: “Дочери после отца не наследуют, впрочем, если о наследстве возникнет спор, то дочерям дают 1/7 часть"[168], доньки не спадкують, однак якщо виникне спір за спадок, то при 4-х братах дають 1/4 частину, при 3-х – одну третину рухомого майна, земля не надається)[169], 1/7 або 1/8[170], 1/3[171]; 1/14 нерухомого і 1/8 рухомого майна[172]. Причому це характерно як для українських, так і для російських губерній. За “Систематичним зведенням юридичних звичаїв Полтавської губернії”, батьківське майно ділиться між дітьми так: 3/4 – порівну між синами, 1/4 – поміж доньками[173]; свідчення про цю ж з місцевість з іншого джерела: брати ділили між собою 2/3 батькового майна (напевно все-таки ¾ - МГ), а сестри – 1/4 (Полтавщина)[174]; те ж саме траплялося на Вінничині[175] (щоправда, поряд із позбавленням доньок їхньої частки).

У рішеннях волосних судів, де йдеться про спадкування дочок після батьків, встановлюються такі частки: всі доньки на всіх отримують 1/3 батьківського майна[176]; 1/4[177]; 1/5[178]; 1/7 [179].

Ось іще низка прикладів: “дочерям выделяется из отцовской земли 1/4 часть (Полтавська губ., Хорольський пов.)[180]; "сестра при братьях получает после отца 1/14 часть недвижимого имущества" (Катеринославська губ. Алчевський пов.)[181], "решено – дочери выделить из недвижимого 1/14 часть" (Катеринославська губ.)[182].

Професійний етнолог, добре знайомий з народною культурою, відразу зауважить нелогічність появи цифр (а особливо дробових) в свідченнях селян.  І цей сумнів має підстави: як слушно зауважив В.Мухін, народно-звичаєвому праву "чуждо вообще понятие о дробных идеальных долях наследства»[183]. Там, де ми бачимо визначені долі спадкування жінок, там можна бути впевненим, що народні звичаї зазнали впливу мирових посередників як провідників правил Х тому в побуті селян, - писав інший дослідник звичаєвого права І.Оршанський[184].

Саме впливом закону пояснюється певна плутанина в абстрактних долях спадкування і суперечність їх з реальними побутовими умовами на селі: як можна виділити доньці одну сьому майна в селянському побуті ХІХ ст. при тому, що вона лишається жити разом з матір'ю, братами, сестрами в одній сім'ї, де панувала спільна сімейна власність?

Насправді ж практика наділяти сестер певною часткою батьківського спадку (як данина закону) була дуже умовною: вийшовши заміж, дівчина зазвичай автоматично позбувалася цієї частки при умові, що брати забезпечують її посагом[185]. Оскільки йдеться виключно про незаміжніх дочок, то ці випадки звичай вважав за виділ приданого сестрам, а не спадкування по батькові. У виділ іде тільки рухоме майно. Тож “надання спадку” неодруженій доньці в селянській дійсності ХІХ ст. по суті є ніщо іншим, як забезпечення її майбутнім посагом з батьківського майна.

Приклад: на Чернігівщині спадкування неодружених дочок ішло на рівні з братами, однак після одруження вони могли отримати лише 1/4 своєї пайки (тобто йдеться про ¼ долю на посаг)[186].

Ось у такому вигляді звичай адаптував закон: процедура лишилася тією самою (виділення майна незаміжній доньці), однак якщо раніше він давався як посаг і лише за умови одруження, то тут він став називатися “спадком за батьком”. От і все. Єдина проблема: було досить складно ділити майно на точні долі.

У практиці волосних судів були випадки, коли після смерті батьків невиділені перестарілі сестри хотіли відділитися від брата. Суд, як правило, задовольняв такі прохання.

У Велико-Корогодському волосному суді Радомишльського пов. розглядалася справа, за якою з'ясувалося, що дві неодружені сестри, не уживаючись із братом та його дружиною в одній хаті, пішли жити “в сусідах”, а тепер просять відділити їх від брата. Суд відділив сестрам хату і зобов'язав брата побудувати собі нову, а куплений разом стожок сіна поділити навпіл[187].

У справі, що розглядалася в Корсунському волосному суді Канівського повіту, розв'язувався спір поміж братом і сестрою Богданенками. Брат не дозволяв сестрі користуватися з її частки садиби, яка лишилася їй після того, як батько відділив сина. Волосний су відділив сестрі (очевидно, незаміжній, однак досить самостійній) одну третину садибної землі, а братові дві третини, причому сестра повинна була сплачувати всі податі за померлого батька[188].

За матеріалами волосних судів, якщо котрась із доньок (переважно перестарілих) захотіла відділитися від братів після смерті батька, брати могли виділити їй частку рухомого майна, переважно худобу[189].

У с. Матюші Васильківського пов. після смерті батька залишилися один син Тимофій Колосовський і п'ять дочок. Трушко-Шамраївський волосний суд прийняв рішення (а З'їзд Мирових посередників залишив його в силі), за позовом двох із сестер, відсудити їм половину спадкової землі, хоча після смерті батька присадибна ділянка і польові наділи перейшли у володіння Тимофія Колосовського. При чому одна із сестер заміжня, а її чоловік має свій польовий наділ і садибну землю, друга сестра – незаміжня. У тексті скарги не зазначено, однак, очевидно, що менша сестра висловила бажання жити зі старшою сестрою. Тимофій Колосовський виявив згоду, що, коли менша сестра лишиться жити з ним, виділити їй у користування одну сьому землі[190].

Закон.

А тепер подаємо “найпрогресивніші” рішення волосних судів, де панує царство справедливості і гендерної рівності. Безсумнівно, про звичай, в його патріархальному варіанті, в цьому випадку вже не йдеться. У поданих нижче відомостях ми можемо прослідкувати зародження нового звичаю, який, до речі, панує в українському селі (та й місті) дотепер: все батьківське майно ділиться між дітьми порівну, незалежно від статі. Чоми ми це правило називаємо звичаєм? А тому, що сьогодні батьки ділять майно між дітьми порівну, не знаючи закону, вони це роблять, “бо так прийнято”. Щоправда, в умовах радянської дійсності, коли батьківську квартиру не можна було продати і поділити, в ній залишався той, хто жив з батьками і, відповідно, доглядав (добре чи погано) їх до смерті, тобто в цьому випадку спрацьовував старий дідівський (ще з патріархальних часів) звичай: кому баба, тому й хата.

Однак цей “ліричний відступ” вже не стосується традиційного (доіндустріального і ранньоіндустріального) періоду. Ми навели його, аби продемонструвати механізм виникнення звичаю: в правовій практиці не лише звичай може бути джерелом закону, а й навпаки.

У ХІХ ст. відбулася революція в народно-правовій культурі: розподіл майна все частіше відбувається не за принципом господарської доцільності, а за кровною спорідненостю на основі гендерної рівноправності.

Прогляньмо джерела:

-                   доньки отримували рівні з братами частки рухомого майна (Кролевецький пов. на Чернігівщині)[191];

-                   “имущество умершего отца поступает к его детям, причем дочери и сыновья наследуют поровну” (Харківська губ., Куп'янський пов.)[192];

-                   “По смерти домохозяина имущество делится поровну между сыновьями и дочерьми”[193] (там само),

-                   “судьи наши всегда делят наследство частями по закону”[194] (там само);

-                   “мизерия, т.е. скот и одежда, делятся поровну между сыновьями и дочерьми” (Київська губ., Звенигородський пов.)[195];

-                   “худоба, т.е. скот и прочая движимость, делится поровну между матерью-вдовою, сыновьями и дочерьми” (Київська губ., Липовецький пов.)[196];

-                   “сыновья и дочери наследуют в равных частях” (Катеринославська губ., і пов.)[197];

-                   нарівно ділиться тільки рухоме майно[198];

-                   у справі, що розглядалася у волосному суді в Куп'янському пов. Харківської губ., при поділі майна після смерті домогосподаря волосний суд поділив його нарівно між двома братами і сестрою[199].

Кілька прикладів із судової практики:

У с. Гнильця Сквирського пов. волосний суд відсудив половину наділу Григорія Купрійчука доньці його сестри, Уляні Омельчук, чоловік якої має власний наділ в іншій сільській громаді (обществі)[200].

У мешканки с. Серепина Таращанського пов. рішенням волосного суду було відібрано половину орної і садибної землі, що залишилася їй після смерті чоловіка, на користь його сестри[201].

Якщо у доньок немає братів, то за законом, що діяв у межах Російської імперії на території України, доньки спадкували подібно до синів. У цьому випадку батьківське майно ділилося на рівні частини між доньками, на малолітніх припадала однакова з дорослими сестрами доля[202].

А це випадки з судової практики, коли в сім’ї відсутні брати:

Селянка м. Івниці Житомирського пов. Єва Данько повідомляє у своїй скарзі, що батько «по завещанию» наділив її кількома ділянками землі, якими вона користувалася зі згоди рідного брата, Сімеона Мостипаки, до 1887 р. «бесспорно». Однак у 1887 р. її рідна сестра подала на неї позов на наділену батьком землю, і волосний суд відсудив тій половину її землі, незважаючи на те, що сестрин чоловік має свій ґрунт і власність[203].

Висновки

         Народна культура, при всій її, на перший погляд, ірраціональності, є дуже прагматичною. В ній завжди перемагає принцип господарської доцільності. Пріорітетом селянина в усі часи була земля і все необхідне для праці на ній. Здоровий сільський глузд оберігав цілісність господарства. Звичаї деяких народів у добу панування патріархальних відносин взагалі встановлювали єдиного спадкоємця батьківського господарства – старшого сина. Українська традиція допускала до спадкування всіх синів, від чого земельна власність у ХІХ ст. значно подрібнилася, і це стало дійсно соціальною пробемою. Що було б, якби до поділу землі та нерухомості допускали жінки? Старий звичай цього не допускав.

         Однак з відміною кріпацтва в Австро-Угорській імперії, а потім і в Російській імперії, жінки отримали майнову гендерну рівність. І як результат, шалені темпи обезземелення, як результат – масові міграції (переважно на Західній Україні), зубожіння, яке привело на теренах Російської імперії до подій 1917 року.

         Тож старий звичай передачі землі лише по чоловічій лінії не був таким вже й безглуздим: він оберігав від надмірного подрібнення і без того малих земельних ділянок. Все дуже просто. Земля повинна була лишатися в родині, а надаючи землю в посаг за донькою, батьки дарували її не доньці: а сватам. Це, з народної точки зору, аж ніяк не є мудрим. Власне, саме тому в патріархальному суспільстві була своя логіка, в тому числі у випадку майнових прав жінки.

         Разом з тим майнові права жінки в традиційному українському суспільстві змінювалися відповідно до конкретно-історичних умов. Узяти хоча б великі внутрішньоміграційні рухи ХУІІ-ХУІІІ ст., які супроводжувалися українським звичаєвим осадним (народно-колонізаційним) правом (“займанщиною”). Багатоземелля, природно, сприяло тому, що жінка (вдова, донька, сестра) могла претендувати на землю. У цьому випадку виділ земельної ділянки суттєво не впливав на сумарну кількість землі, що лишалася в роді.

         Наявність в українців такого явища, як материзна не доводить високий статус жінок, а лише свідчить про рівень достатку в певних станах (шляхетському, часом козацькому) на певних історичних етапах: багаті можуть собі це дозволити. Коли ж суспільство бідніє (ХІХ ст.) цей звичай стає неактуальним. Така ситуація присутня не лише в українському традиційному, а й в інших патріархальних суспільствах.

Отже, малоземелля призводило до зменшення земельних ресурсів, і, відповідно, майнові права жінки-селянки обмежувалися. Однак активний розвиток буржуазних відносин у сільському господарстві в кінці ХІХ ст., а особливо після Столипінської аграрної реформи, зміни в офіційному законодавстві, яке прищеплювало селянам уявлення про індивідуальну власність замість архаїчних поглядів про спільну сімейну власність та інші чинники сприяли тому, що майнові права жінки розширювалися, вони знову дістали доступ до землі[204].

Отже, права жінки (дружини, доньки, матері, сестри тощо), за звичаєвим правом, у питаннях власності не були стабільними, а варіювалися як у синхронічному (в межах конкретної родини, конкретної місцевості), так і діахронічному вимірах (на різних історичних етапах). Більше того, ми бачимо, що не еволюційність їх характеризує (від найнижчої стадії до найвищої), а трансформація (“старий звичай” може цілком несподівано відродитися в нових соціальних умовах).

  Загалом же майнові стосунки в українській родині до початку ХХ ст. цілком відповідають патріархальній культурі аграрного суспільства. Тому найвищий статус мала особа чоловічої статі, яка була главою сім'ї (домогосподарем), за народною термінологією – господар, хазяїн, ґазда або просто батько. Хоч він і не був повним власником сімейного майна, а лише його розпорядником, проте його господарські функції виявляли ілюзію цього, до того ж, родове майно (батьківське) переходило по чоловічій лінії. Стандартний патріархальний варіант сімейних поділів (виділів і спадкових поділів) уважав синів головними претендентами на сімейне (батьківське) майно. Лише за відсутністю або неповноцінністю синів (у фізичному, моральному плані, відсутності) першочергове право на сімейне майно мали інші члени родини. І ось тут, на цьому ієрархічному рівні, принцип диференціації за статтю (а, відповідно, і трудовий принцип) виходить на перший план: перевага віддається нерідній особі чоловічої статі (приймакові будь-якої з категорій, в основному зятю-приймаку) перед кровним родичем жіночої статі (донькою). Це зумовлювалося передусім господарською доцільністю.

Щоправда, є одна специфіка так званого “жіночого права” в українському середовищі: після смерті домогосподаря його права  переходять його дружині, тепер уже вдові. Тобто дружина є головною правонаступницею домогосподаря. Однак ця тема буде розглянута в томі “Старість. Культура старості”.

Звичаєво-правова ситуація в Україні географічно досить однорідна, принаймні на території “великої” України. При всій відмінності доль Волині, Полісся, Поділля, Подніпров'я, “Малоросії” (у вузькому розумінні слова, тобто Полтавщини і Чернігівщини), Слобожанщини, Півдня України, звичаєво-правові майнові відносини є ідентичними. Відмінності у прийнятті рішень не мають регіональної специфіки.

---

[1] Докладніше про це – в нашій монографії. Див. Гримич М.В. Звичаєве цивільне право українців ХІХ – початку XX ст. – Київ: Арістей, 2006. – С.20-50.

[2] Систематический свод юридических обычаев, существующих в Полтавской губернии // Труды Комиссии по преобразованию волостных судов (Далі: ТКПВС). – Т.ІV. – С.649-667; Шаровкин И.С. Юридические обычаи  кестьян Печенежской волости Волчанского уезда Харьковской губернии. – СПб., 1874; Данильченко Н. Етнографические сведения о Подольской губернии. – Вип. 1. – Камянец-Подольский, 1869; етнографічні матеріали Рукописних фондів  Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології ім М.Т.Рильського НАН (Далі: ІМФЕ), етнографічні матеріали Архіва Русского географического общества в Санкт-Петербурзі (Далі: Архив РГО) та ін.

[3] ТКПВС . – Т.ІV: Харьковская и Полтавская губернии. – СПб., 1873; ТКПВС – Т. V. – Екатеринославская и Киевськие губернии. – СПб., 1873; Лучицкий И. Сборник материалов для истории общыны и общественных земель в Левобережной Украыне в ХVІІІ в. (Полтавской губернии). – К., 1885; Народные юридические обычаи по решениям волостных судов // Труды етнографическо-статистической експедиции в Западно-Русский край, снаряженной Императорским Русским гоографическим обществом. Юго-западный отдел: Материалы и исследования, собранные, д.чл. П.П.Чубинским. – Т.VI. -  СПб., 1872. (Далі: Труды етнографическо-статистической експедиции...). – С.83-395;  Матеріали мирових судів: Центральний державний історичний архів у Києві (Далі: ЦДІАК). – Ф.442 (Київский, Подільський і Волинський Генерал-губернатор); матеріали війтівських книг: Центральний державний архів у Львові (Далі: ЦДІАЛ) та ін.

[4] Статут Великого княжества Литовскочо с подведением в надлежащих местах ссылки на Конституции плиличныя содержанию онаго: В 2 Ч. – СПб., 1811; Статуту Великого князівства Литовського: У 3 Т. – Т.1. Статут Великого князівства Литовського 1529 року. – Одеса, 2002; Права, за якими судиться малоросійський народ (1743). – К., 1997; Полное собрание законов Российской империи. – Т.Х. – Ч.1: Свод законов гражданских. – СПб., 1900; Местное положение о поеземельном устройстве  крестьян, водворенных на помещичьих землях в чуверниях Малороссийских: Черниговской, Полтавской и части Харьковской // Свод узаконений и распоражений правительства по устройсту быта кресьян (1861-1873 гг.) – Изд. 2. – Т.1. – СПб., М., 1873. – С. 377-434; Местное Положение о поземельном устройстве крестьян водворенных на помещичьих землях в губерния Киевской, Подольской и Волынской // Свод узаконений и распоражений правительства по устройсту быта кресьян (1861-1873 гг.) – Изд. 2. – Т.1. – СПб., М., 1873. – С.4-67.

[5] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев, составленный на основании прилагаемых гражданских решений // Труды етнографическо-статистической експедиции... – С.29-80; Чубинский П. Очерки народных юридических обычаев и понятий в Малороссии // Записки Русского географического общества по отделению етнографии. – CПБ., 1869. – Т.ІІ. – С.679-715; Мухин В.Ф. Обычний порядок наследования у крестьян: К вопросу об отношении народных юрисических обычаев к будущему гражданскому уложению. – СПб., 1888; Оршанский И.Г. Исследование по русскому праву обычному и брачному. – Спб., 1879; Камінський В. Нарис звичаєво-спадкових норм селянства у Вінницькому повіті на Поділлі // Праці Комісії по виучуванню звичаєвого права (Далі Праці...). – Вип.2. – К., 1928; С. 125- 149; Камінський В. Розподіл двору та його майна у Дубенському повіті на Волині // Праці... – Вип. 2. – С. 150-168; Кристер А. Спадкування за  звичаєм у Кролевецькому  повіті на Чернігівщині // Праці Комісії... – Вип.1. – С.13-20 та ін.

[6] Словарь української мови/Упор. Б.Грінченко: В 4 Т. – Перевидання: К., 1996-1997; Словник староукраїнської мови ХІV-XV ст.: У 2-х Т. – К., 1977-1978; Словник української мови: В 11 Т. – К., 1970-1980 та ін.

[7] Камінський В. Розподіл двору та його майна у Дубенському повіті. – С.166.

[8] Камінський В. Розподіл двору та його майна у Дубенському повіті на Волині.  – С.154.

[9] Мухин В.Ф.Обычный порядок наследования у крестьян. – С.111.

[10] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С.42-43.

[11] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С.43.

[12] Чубинский П. Очерки народных юридических обычаев. – С. 690-693.

[13] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С.42.

[14] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С.46

[15] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев.  – С.42.

[16] Краткий очерк народных юридических обычаев.  – С.42.

[17] Камінський В. Нарис звичаєво-спадкових норм селянства у Вінницькому повіті на Поділлі. – С.127.

[18] Камінський В. Нарис звичаєво-спадкових норм селянства у Вінницькому повіті на Поділлі. – С. 128.

[19] Руська правда (тексти на основі 7 списків та 5 редакцій) / Під ред. Юшкова С. – К.: вид-во НАН України. – 1935. - http://litopys.org.ua/yushkov/yu04.htm

[20] Словник староукраїнської мови ХIV-ХУ ст.  – С.759.

[21]  Словник староукраїнської мови ХIV-ХУ ст.  – С.105.

[22] Вислобоков К. Визначна пам'ятка українського права // Права за якими судиться малоросійський народ. – С.ХХХ.

[23] Вислобоков К. Визначна пам'ятка українського права. – С.ХХХІ-ХХХІІ.

[24] Лучицкий И. Сборник материалов для истории общины и общественных земель в Левобережной Украине в ХУІІІ в. (Полтавской губернии). – С.1-2 (док. №2).

[25] «Местное положение о поземельном устройстве крестьян, водворенных на помещичьих землях в губерниях Малороссийских», а також «Местное положение для губерний Киевской, Подольской и Волынской» цих термінів не вживають.

[26] ЦДІАК. – Ф.442. – Оп.617. – Спр. 1. – Ч.1. – Арк. 3.

[27] ТКПВС. – Т.IV. – С.353 (Полтавська губ., Кобеляцький пов.).

[28] Етимологічний словник української мови. – Т.3. – С.413.

[29] Словарь української мови. – Т.ІІ. – С.409.

[30] ТКПВС. – Т.IV. – С.65.

[31] Мушинка М. Лемківщина: У 2 Т. - Т.2. – Нью-Йорк – Париж -  Сидней - Торонто, 1988. – С.289.

[32] ЦДІАЛ. – Ф 28. – оп. 1. – Од.зб. 5 (Громадський уряд села Гломчі:  Договори, заповіти, скарги та ін. докумнти, розглянуті війтівським урядом (1687-1849)). – Арк. 80.

[33] Кравченко В. Звичаєве право в с. Бехах на Коростенщині // ІМФЕ. – Ф.15.-3. – Од.зб.159. – Арк.54.

[34] Чубинский П. Очерк народных юридических обычаев. – С.690-691.

[35] Мушинка М. Лемківщина. – Т.2. – С.288 (див. примітку редактора).

[36] Кожолянко Г. Етнографія Буковини. – Т.2. –  С.201.

[37] Мушинка М. Південь // Лемківщина. Т.2. – С.317.

[38] Колесса І. Галицько-руські народні пісні з мелодіями // Етнографічний збірник.  – Львів, 1910. – Т.ХІ. – С.189.

[39] Земцов М.Е. Краткий обзор экономического положения наеления Мариупольского уезда. – С.30.

[40] Чубинский П. Очерк народных юридических обычаев. – С.690.

[41] Кожолянко Г. Етнографія Буковини. – Т.2. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – С. 106.

[42] Див.: Усенко І.Б. «Порядок» // Юридична енциклопедія. – Т.ІV. – К., 2002. – С.679-680.

[43] Див.: Вислобоков К. Визначна пам'ятка українського права. – С.ХІХ-ХХ, а також: С.175.

[44] Систематический свод юридических обычаев, существующих в Полтавской губернии. – С.653, п.30.

[45] Чубинский П. Очерки народных юридических обычаев. – С.690.

[46] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С.55.

[47] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С.55.

[48] ІМФЕ. – Ф. 1-5. – Од.зб. 397. – Арк. 21.

[49] Барыков Ф.Л. Обычаи наследования у государственных крестьян: По сведениям, собр. М-вом гос. имуществ в 1848 и 1849 г. – СПб., 1862.– С.28.

[50] ІМФЕ. – Ф. 1-5. - Од.зб.400. – Арк .23 (м. Воронеж Новгород-Сіверського пов. Черніг. губ.) 

[51] Шаровкин И.С. Юридические обычаи крестьян Печенежской волости Волчанского уезда Харьковской губернии. –  С.8.

[52] Народні оповідання / Упор., прим. С.В.Мишанича. – К., 1983. - С.146.

[53] Народні оповідання. – С.112.

[54] Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. – К., 1987. – С.240.

[55] Кристер А. До питання про виучування народнього права України // Праці... – Т. Вип.2. – С.431.

[56] ІМФЕ. – Ф. 29. – Оп.3. – Спр.105. – Арк.37 (1884 р.).

[57] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С.55.

[58] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С.55.

[59]  Мухин В.Ф. Обычный порядок наследования у крестьян. – С.12.

[60]ТКПВС. – Т. IV. – С.199. – №36.

[61] ТКПВС.  – Т.IV. – С.311. – № 72.

[62] ТКПВС.  – Т.IV. – С .523.

[63] ТКПВС. – Т.V. – С.74. – №5.

[64] Єзерський Є. Вплив звичаю на судову практику /Праці... – Т.2. – С.239.

[65] Зап. О.Романова в 2000 р. в с.Ніжиловичі Макарівського р-ну Київської обл. від Цибенко Єфросинії Павлівни, 1907 р.н.

[66] Кожолянко Г. Етнографія Буковини. – С.107.

[67] Кожолянко Г. Етнографія Буковини. – С.107.

[68] Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди на Україні. – К., 1989. – С.13.

[69] Леонтьев А.А. Крестьянское право: Систематическое изложение особенностей законодательства о крестьянах. – Спб., 1909. – С.360-361; Оршанский И.Г. Исследование по русскому праву обычному и брачному. – С.81-82.

[70] ТКПВС. – Т.V. – С. 266. – №2; С. 472. – №10.

[71] Тарновский В. В. Юридический быт Малороссии // Юридические записки, издаваемые П.Редкиным. – Т.ІІ. – М., 1942. - С.42.

[72] Систематический свод юридических обычаев, существующих в Полтавской губернии. – С.654. – П.34.

[73] Архив РГО. – Разряд 45. – Оп.1. – №1. –  8 (зв.).

[74] Архив РГО. – Разряд 46. – Оп.1. – №8. – Л.10 (Могилівська губ., Суразький пов., запис 1848 р.).

[75] Див. нижче, в розділі 6.3. (Мутація звичаю)

[76] Тарновский В.В. Юридический быт Малороссии. – С.42.

[77] ІМФЕ. – Ф.1-4. – Од.зб.825. – Арк.50 (с. Береза Глухівської окр.)

[78] ІМФЕ. – Ф.15-3. – Од.зб.218. – Арк. 1 (с. Дібрівка Баранівського р-ну на Житомирщині)

[79] ІМФЕ. – Ф.1-7. – Од.зб.763. – Арк.15 (с. Торговиця Уманської окр.)

[80] ІМФЕ. – Ф.15-3. – Од.зб.159. – Арк. 21 (с. Бехи на Коростенщині)

[81] ІМФЕ. – Ф.15-3.. – С.649

[82] ІМФЕ. – Ф.15-3. –  С.653. – П.30. – Вар.1

[83] ІМФЕ. – Ф.15-3. – С.663. – П.55. – Вар.3

[84] ІМФЕ. – Ф.15-3. – С. 662. – П.53

[85] ІМФЕ. – Ф29-3. – Од.зб.412. – Арк.7 (с. Ягельниця Сколівського пов. Львівщина).

[86] ЕфименкоА. Исследования народной жизни. – Вып.1: Обычное право. – М., 1884. –  С.18.

[87] ІМФЕ. – Ф1-7. – Од.зб.802 (м. Златополь Шевченківської окр.) – Арк.306-307

[88] Кабакова Г.И. Антропология женского тела в славянской традиции. – М., 2001. – С.177

[89] Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди на Україні. – С.108.

[90] ІМФЕ. – Ф1-5. – Од.зб. 323. – Арк. 75 (с.Рогів, Уманщина).

[91] ІМФЕ. – Ф1-5. – Арк. 308-309.

[92] ІМФЕ. – Ф1-5. – Арк. 308-309.

[93] ТКПВС. – Т.IV. – С.453. – №3; 194. – №37; Т.V. – С. 492; 223. – №23; 364. – №3.

[94] Камінський В. Розподіл двору та його майна у Дубенському повіті на Волині.–  С.150-168.

[95] Гершонов М.М. Селянський двір з погляду радянського земельного права і місцевих звичаїв // Праці... – Вип.2. – С.73.

[96] Див. про це нижче, в розділі про спадкування (6.3).

[97] Кристер А.  До питання про виучування народнього права України. – С. 429.

[98] Кристер А.  До питання про виучування народнього права України. – С. 429.

[99] Кристер А.  До питання про виучування народнього права України. – С.431.

[100] Данильченко Н. Этнографические сведения о Подольской губернии. – С.2.

[101] Систематический свод юридических обычаев, существующих в Полтавской губернии. – С.654. – П.31.

[102] Єзерський Є. Вплив звичаю на судову практику. – С. 242.

[103] Гражданские решения волостных судов // Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев.  – С.305. – №109.

[104] Гражданские решения волостных судов. – С.308. – №112.

[105] Камінський  В. Розподіл двору та його майна у Дубенському повіті. – С.156.

[106] Гражданские решения волостных судов. – С.655.

[107] Кристер А. До питання про виучування народнього права України. – С.431.

[108] ТКПВС. – Т.V. – С.499.

[109] ТКПВС. – Т.IV. – С.29.

[110] ТКПВС. – С. 296.

[111] ТКПВС. – С. 324.

[112] ТКПВС. – С. 471.

[113] Мухин В.Ф. Обычный порядок наследования у крестьян. – С. 115.

[114] Данильченко Н. Єтнографические сведения о Подольской губернии. – С.4.

[115] ТКПВС. – Т.V. – С. 120.

[116] ТКПВС. – Т.IV. – С. 29, 296, 324, 471, 488, 522, 655 (2); Т.V. – С.3, 120.

[117] Систематический свод юридических обычаев, существующих в Полтавской губернии. – С. 656.

[118] ТКПВС. – Т.IV. – С. 238 (№6); Т. – С. У, 212. – №52; 300. – №5;  495. – №9; 212. – №52.

[119] ТКПВС. – Т.V. – С. 295.

[120] ТКПВС. – Т.V. – С.279.

[121] ТКПВС. – С.285.

[122] ТКПВС. – С.279, 289, 290.

[123] ТКПВС. – С.295.

[124] ТКПВС. – С. 300, 310, 343.

[125] Тарновский В. Юридический быт Малороссии. – С.42.

[126] ТКПВС. – Т.V. – №1. – С.495.

[127] ТКПВС. – С.74.

[128] Систематический свод юридических обычаев, существующих в Полтавской губернии. – С.654. – П.35.

[129] Систематический свод юридических обычаев, существующих в Полтавской губернии. – Т.IV. – С.653-654. – П.32 (вар.2-6)

[130] Кристер А. До питання про виучування народнього права України. – С.429.

[131] Мухин В. Обычный порядок наследования у крестьян. – С.301.

[132] Мухин В.Ф. Обычный порядок наследования у крестьян. – С.284.

[133] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С.54.

[134] Данильченко Н. Этнографические сведения о Подольской губернии. – С.3.

[135] Систематический свод  юридических обычаев, существующих в Полтавской губернии. – Т.ІV. – С. 653-654. – П.32 (вар. 2-6).

[136] ТКПВС. – Т.IV. – С.238; Т.V. – С. 51, 295, 300, 539; Т. IV. – С. 238; Т. IV. – С. 468. – №15; 546. – №63;  595. – №41; 654 та ін.

[137] ТКПВС. – Т.IV. – С. 29, 124; Т.V. – С.7, 177.

[138] ТКПВС. – С. 29, 457.

[139] ТКПВС. – Т.V. – С.120.

[140] ТКПВС. – Т.IV. – С.266. – №2; Т.V. – С. 472. – №10; Т. IV. – С. 246. – №2; 468. – №15; 640. – №3.

[141] ТКПВС. – Т.IV. – С. 3, 14, 324.

[142] Мухин В.Ф. Обычный порядок наследования у крестьян. – С.222.

[143] ТКПВС.  – Т.V. – С.245.

[144] Гражданские решения волостных судов. – №78. – С.290.

[145] Гражданские решения волостных судов. – №78. – С.290.

[146] Леонтьев А.А. Крестьянское право. – С. 360.

[147] Оршанский И.Г. Исследование по русскому праву обычному и брачному. – С. 82.

[148] Мухин В.Ф. Обычный порядок наследования у крестьян. – С.143.

[149] Мухин В.Ф. Обычный порядок наследования у крестьян. – С. 151-152.

[150] Багато таких матеріалів містяться в Ф.442 ЦДІАК.

[151] ТКПВС. – Т.IV. – С. 3, 9, 21, 25, 29, 69, 106, 113, 252, 271, 296, 306, 316, 324, 464, 471; Т.V. – С. 3, 48, 52, 68, 73, 87, 93, 101, 108, 114, 120, 279, 284, 290, 296. – №8; 310, 319, 322, 342, 383, 393, 396, 418, 541; Т.IV. – С.3, 9, 20, 25, 29, 69, 90, 96, 106, 113, 152, 266, 271, 306, 316, 324, 464, 471, 488, 503, 511; Т.V. – С. 3, 9, 48, 52, 60, 68, 73, 87, 93, 101, 108, 114, 120, 279, 284, 290, 295, 310, 322, 343, 383, 393, 396, 418, 499, 539, 541, 544 (вибірка В.Мухіна і С.Пахмана).

[152] ЦДІАК. – Ф.42. – Оп. 618. – Спр. 3. – Арк. 89-91.

[153] ТКПВС. – Т.IV. – №6. – С.240.

[154] ЦДІАК. – Ф.442. – Оп.616. – Спр.30.

[155] ЦДІАК. – Ф.442. – Оп.617. – Спр.1. – Ч.1. – Арк.56.

[156] Чубинский П.Краткий очерк народных юридических обычаев. – С.52.

[157] Камінський В. Нарис звичаєво-спадкових норм селянства у Вінницькому повіті. – С.128.

[158] Камінський В. Розподіл двору та його майна у Дубенському повіті на Волині. – С.159.

[159] ТКПВС. – Т.V. – С.418-419.

[160] ТКПВС. – Т.IV. – С.25, 464, 488;  Т.V. – С.300, 319, 396.

[161] ТКПВС. – Т.IV. – С. 272 (Кременчуцький пов. Полтавської губ.); а також див.: Т.IV. – С. 9 (Харківські пов. і губ.); Т.V. – С. 141 (Бердичівський пов. Київський губ.).

[162] ТКПВС. – Т.IV. – С.687.

[163] ТКПВС. – Т.IV. – С. 3, 69, 119, 252, 306, 316, 522; Т.V. – С.114, 499, 539; Т.IV. – С. 144.

[164] ТКПВС. – Т.IV. – С.238, 272; Т.V. – С. 101, 117, 299, 319, 331.

[165] Барыков О. Обычаи наследования у государственных крестьян. – С.13-43.

[166] ТКПВС. – Т.IV – С.119 (Куп'янський пов. Харківської губ.); Т.IV. – №30. – С. 538 (Павлиський пов. Катеринославської губ.)

[167] ТКПВС. – Т.IV. – С. 13, 257, 503, 511.

[168] ТКПВС. – Т.V. – С. 60.

[169] ТКПВС. – Т.V. – С.101 (Сквирський пов. Київської губ.)

[170] ТКПВС. – Т.V. – С.511

[171] ТКПВС. – Т.V. – С.516

[172] Див.: ТКПВС. – Т.V. – С. 492 –556.

[173] ТКПВС. – Т.V.. – С.655. – П.36.

[174] Кристер А. До питання про виучування народнього права України. –  С. 438-439.

[175] Камінський В. Нарис звичаєво-спадкових норм селянства у Вінницькому повіті. – С.128.

[176] ТКПВС. – Т.V. – С.117, 335, 511.

[177] ТКПВС. – Т.IV. – С. 13, 257, 507, 511; Т.V. – С. 101, 41; Т.IV. – С.503. (Полтавська губ.).

[178] ТКПВС. – Т.V. – С. 335.

[179] ТКПВС. – Т.V. - С. 60, 419, 492.

[180] ТКПВС. – Т.ІV. - С. 522.

[181] ТКПВС. – Т.V. – С. 516. Див. те ж саме: – С. 525.

[182] ТКПВС. – Т.V. – С. 556.

[183] Мухин В.Ф. Обычный порядок наследования у крестьян. – С. 285.

[184] Оршанский И.Г. Исследование по русскому праву обычному и брачному. – С.79.

[185] Оршанский И.Г. Исследование по русскому праву обычному и брачному. – С. 128.

[186] Кристер А. Спадкування за звичаєм у Кролевецькому повіті на Чернігівщині. – С. 13.

[187] Гражданские решения волостных судов. – №71. – С. 285.

[188] Гражданские решения волостных судов. – №73. – С.286.

[189] ТКПВС. – Т.V. – С.13. – №13; 14. – №16; 33, 38, 139, 141, 163. – №9; 177.

[190] ЦДІАК. – Ф.442. – Оп.617. – Спр.1. – Ч.1. – Арк. 47.

[191] ТКПВС. – Т.IУ. – С. 299.

[192] ТКПВС. – Т.IV.  – С. 174.

[193] ТКПВС. – Т.IV.  – С. 212.

[194] ТКПВС. – Т.IV.  – С. 211.

[195] ТКПВС. – Т.V. – С. 299.

[196] ТКПВС. – Т.V. – С. 331.

[197] ТКПВС. – Т.V. – С. 399.

[198] ТКПВС. – Т.IV. – С. 237; Т.V. – С.177, 319.

[199] ТКПВС. – Т.V. – (№16). – С. 216.

[200] ЦДІАК. – Оп. 617. – Спр.1. – Ч.1. – Арк.67.

[201] ЦДІАК.– Ф.442. – Оп.617. – Спр.1. – Ч.1. –  Арк. 79.

[202] ТКПВС. – Т.IV. – №6. – С.240.

[203] ЦДІАК. – Ф.442. – Оп.618. – Спр.3. – Арк. 110.

[204] Єзерський Є. Про виділи приймаків за вироками Земельних Судових Комісій Київщини. – С.66.