Українці в Аргентині / Ukrainians in Argentina

Марина ГРИМИЧ

ЗАСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ В АРГЕНТИНІ:
ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ АНАЛІЗ

                                                                        Maryna Hrymych

         Foundation of the Ukrainian Community in Argentina:

Analysis of Publications

Summary. The article deals with the short, but essential period of Ukrainian-Argentinian history: the foundation of the first settlement in Apostoles, province Misiones. There is the official version of it, but scholars still don’t have a consensus on many issues. The article thoroughly analyzes the publications and sources on this topic.

Key words: diaspora, Ukrainians in Argentina, history of migrations,  historiography, academic sources.

Сучасна ситуація в світі характеризується потужними міграційними процесами, які особливо посилилися після розпаду біполярної системи.  Навіть не можна назвати сферу, на якій ці процеси не позначилися б суттєвим чином, їх наслідки виявляють себе в економіці, політиці, соціальному укладі, демографічній, конфесійній та міжетнічній ситуації в більшості країн світу. Цим викликаний і величезний інтерес наукової спільноти до питання теорії, історії та практики міграційних рухів, а це, в свою чергу, стимулює нові українознавчі дослідження в галузі історії закордонного українства.

Однією з тем, без якої не обходиться жодне дослідження про ту чи іншу етнічну спільноту поза межами історичної батьківщини, - це історія її заснування. Дослідників, як правило, цікавить такий комплекс питань:  Яку дату вважати офіційною щодо початку поселення? Де було засноване перше імміграційне поселення? Хто були першопоселенці і з яких країв вони походять?  Які етіологічні перекази – зразки усної історії (у північноамериканській науці це визначається терміном foundation stories) збереглися?

Незважаючи на те, що з точки зору світової історії, ХІХ ст. не є надто віддаленим у часі, проте у випадку з українською імміграцією, існує порівняно мало достовірних джерел, на які можна було б опиратися. Крім того, багато українських спільнот закордоном (переважно це стосується так званої “старої” – аграрної і заробітчанської імміграції) не переймалися документуванням своєї історії: на першому місці стояли проблеми виживання.

Взірцем ставлення до своєї історичної спадщини є канадсько-українська спільнота, яка порівняно рано зорганізувалася і почала збирати документи, свідчення і робити дослідження. Однак в Південній Америці ситуація з документуванням історії склалася не так успішно. Тут сучасні дослідники української імміграції досі стоять перед проблемою реконструкції початкових етапів імміграції, опираючись на дуже нечисленні факти і джерела.

У даній статті мова йтиме про заснування української спільноти в Аргентині, а точніше, про висвітлення цього питання сучасними дослідниками. До аналізу залучаються лише ті праці, де представлений матеріал на згадану тему. Професійний історіографічний огляд усіх публікацій про українців Аргентини здійснено в працях Сергія Ціпка [11, XV-XXV] та у статті В.Погромського [5]. До речі, останній дослідник також вивчав історіографію досліджень української імміграції до Аргентини, щоправда, не фокусуючи уваги на тому “дрібному” аспекті, який розглядається в даній статті. Так, аналізований аспект є дрібним, з точки зору тривалості (1 рік), однак  принциповим: це  документування початку великої історії (на нинішній час 115-річної).

Дослідники та їхні праці. Отже, у нашій статті аналізуються публікації сучасних дослідників з Аргентини (на жаль покійний Михайло Данилишин, Михайло Василик), України (Оксана Сапеляк) та Канади (Сергій Ціпко), кожен з яких дав своє бачення походження української спільноти в Аргентині.

Михайло Данилишин –  відомий діяч українсько-аргентинської громади, багатолітній голова товариства “Просвіта” в Аргентині, автор книги “Українці Республіки Аргентина”, що побачила світ у 1979 році двома мовами – іспанською та українською[1] [12]. Структура книги досить своєрідна: в першій – іспаномовній частині – міститься короткий виклад географічного положення України, короткий опис української імміграції на американський контенент загалом, і до Аргентини зокрема. У додатку автор подає документи іспанською мовою, в т.ч. списки перших іммігрантів та українських організацій. Українська частина книги починається з короткого представлення Аргентини, після чого іде нарис історії імміграції до цієї країни (включно з представенням окремих локальних громад) та діяльності українських організацій (громадських, релігійних, освітянських, культурно-мистецьких), автор також подає ретельно складений літопис подій (до 1978 р. включно). Сам автор говорить про свою книгу так:  “Книжка “Українці Аргентини” – це не є літературний чи історичний твір, а лише дійсні фрагменти зі всіх галузей нашого життя <…>, початком історії української громади у свободолюбивій, гостинній та просторій землі безсмертного Сан Мартіна” [12, 49]. Це дуже скромна оцінка своєї праці, насправді ж книга має велику цінність як добре упорядкована добірка першоджерельних матеріалів: документів, спогадів, імміграційних матеріалів, списків імен, назв, подій. Крім того, М.Данилишин особисто проводив опитування (у формі анкетування) серед піонерів [12, 81] і, власне, на цих матеріалах зробив висновки щодо питання, яке нас цікавить, тобто щодо початків української громади в Аргентині. З цієї точки зору, книга має високу фактологічну цінність. М.Данилишин прекрасно обізнаний з колонізаційною політикою, і чітко дотримується точності посилань (“при чім наводжу також джерела публікацій чи імена осіб, які їх підтверджують” [12, 314]).

Михайло Василик – аргентинський дослідник українського походження в галузі історії, географії, соціології та християнських доктрин, професор і завідувач кафедри економіки Аргентинського католицького університету, видавець українських періодичних видань. Книга, про яку буде йти мова в цій статті, - це значною мірою підсумкова праця українською мовою “Українці Аргентини: історія та сучасність” [2], якій передувало ряд публікацій в Німеччині [3], Аргентині [20; 21] та інших країнах. “Українці Аргентини” М.Василика вийшли друком у 2009 році (іспанський варіант в 2000 р.) – через 30 (іспаномовний варіант – через 20) років після праці М.Данилишина, це автоматично підвищує її історичне значення. Структурно вона складається з дев’яти розділів, післямови і додатків, де міститься науково-примітковий апарат: документи, бібліографія, покажчики. Це дуже логічне, добре упорядковане видання. Автор володіє високою культурою наукового стилю, дотримуючись охайності і точності в посиланнях та інтерпретації фактів.  В книзі представлена загальна характеристика Аргентини як південноамериканської країни, історія її двосторонніх стосунків з Україною; дано короткий опис історії поселення українців в Аргентині, економічне становище, а також діяльність української церкви в Аргентині, громадських,  освітніх та культурних організацій.

Оксана Сапеляк – львівська дослідниця, кандидат історичних наук, співробітник Інституту народознавства НАН України. Її книзі “Історія української спільноти в Аргентині” [8] – передувало ряд менших публікацій, зокрема, стаття про українські школи, засновані Українською католицькою церквою в Аргентині [9]. Дослідниця є також автором книги про українців Парагваю [7]. “Історія української спільноти в Аргентині” структурно виглядає подібною до книги М.Василика (хоча писалася вона паралельно): Аргентина як країна, короткий нарис історії імміграції, українці в аргентинському суспільстві: економічне життя, церква, школа, культура. При цьому дослідниця значно розширила інформаційно і збагатила тематично зміст цих аспектів за рахунок долучення матеріалів опитувань (україномовні респонденти, багато з них – священики, брати-василіяни і сестри-служебниці, які, за власним досвідом автора статті, є блискучими носіями усної історії). О.Сапеляк обстежила українські сільські поселення трьох провінцій, назбиравши цінний польовий матеріал (200 респондентів, 60 годин аудіозапису, численні анкети) [8, 15]. У книзі подані найкращі зразки спогадів та інтерв’ю (усього 4), а також фотографії з сімейних архівів. Це є великим плюсом книги. Незважаючи на те, що практику опитування щодо українців Аргентини (у формі анкетування) застосовували ще Митрополит Андрей Шептицький (автор анкети) і о. Іван Сенишин (виконавець опитування) [4, 196-197], а пізніше М.Данилишин, “Українська спільнота в Аргентіні”, – це практично перше дослідження, яке містить етнологічний (хай поки що узагальнений) аспект.

Сергій Ціпко – доктор історії, керівних проекту досліджень діаспори Канадського Інституту українських студій (Едмонтон, Канада). Його книга “Українці Аргентини (1897-1950): творення громади” [11], яка щойно побачила світ у Торонто – це перше професійне історичне дослідження. Якщо в попередніх книгах (кожна з яких має свої безперечні переваги) історична частина носила характер науково-популярних нарисів, то тут дослідження ведеться за перевіреними суто науковими  методиками.  Будучи українсько-іспанського походження, а також маючи солідну британську та канадську історичну дослідницьку школу, що базується на добре розробленій в північноамериканській науці теорії імміграції, С.Ціпко використав не лише українські, польські, а й іспаномовні та англомовні джерела й літературу, і на їх базі дав грунтовний історичний дискурс українсько-аргентинської історії. В основу структури покладено не тематичний (як в попередніх працях “країна – церква – школа – культура”), а хронологічний принцип, де історія окремих громад та організацій розглядається історично. Сергій Ціпко є співредактором видання “Українці Бразилії” [10], а також упорядником і головним редактором електронного  бюлетеню “Українці закордоном”.

Є ще одна група публікацій, що належить українським греко-католицьким священикам та Єпископові Аргентинської Eпархії УГКЦ: о. С.Вапровича [1],  владики А.Сапеляка [6] та о. В. Ковалика [4][2]. Праці відрізняються одна від одної. Отець С.Вапрович переважно подає свої спогади, використовуючи принцип (що так сьогодні високо цінується): “пишу про те, що особисто чув, знаю і бачив”, і його брошурка має більше статус джерела, ніж історичної розвідки. У владики Андрія Сапеляка і отця Володимира Ковалика була мета розповісти історію української греко-католицької церкви в Аргентині, і вони це зробили у формі історичного нарису, не обминувши питання початків української громади.

Джерела. Щоб з’ясувати наукову цінність або бодай якість того чи іншого історичного або історико-етнологічного дослідження, варто лишень подивитися, на яких джерелах воно зроблене, причому цінність мають саме першоджерела, а це, зважаючи на тему, що нас цікавить:  а) статистика; б) документи; в) свідчення першопоселенців (безпосередні записи від респондентів або архівні записи чи публікації свідчень та спогадів). Розглянемо, як вони використовуються перерахованими дослідниками.

  а) Статистичними джерелами до вивчення питання перших кроків українців на аргентинській землі могли б стати тогочасні реєстри іммігрантської служби (про наявність яких згадує М.Василик [2, 13]), корабельні записи, документи провінційного і муніципального уряду, про які пише о. Ковалик [4, 51], однак вони поки що не опрацьовані. Відразу зазначимо, що мається на увазі безпосередня робота зі статистичними документами, а не вибіркове використання даних інших науковців. Статистичний метод (ідеться саме про метод, а не про довільну ілюстрацію і маніпуляцію цифрами) використовують (наскільки це можливо) лише С. Ціпко на основі даних Міністерства сільського господарства Аргентини (Ministerio de agricultura), історичних та соціологічних праць, і М.Василик.

При цьому всі автори прекрасно усвідомлюють проблеми у використанні статистичних даних в контексті Аргентини: адже практично на той час не існувало чіткої етнічної ідентифікації українців, тож в аргентинських документах вони фігурують під різними маркерами: за приналежністю до держави, з якої виїхали; за релігійною приналежністю; за мовою; за вужчою локальністю; а то й за чужими етнонімами. За численними свідченнями, українців в Аргентині записували по-різному. С.Ціпко наводить такі терміни, як: rusos, polacos, рідше austrо polacos, rutenos [11, XVI-XVII], М. Василик називає такі терміни: галіціяни, рутени, польські рутени [2, 21], О.Сапеляк, опираючись на спогади о. Володимира Ковалика, наводить такі приклади: austriacos, rutenos, greco-rutenos, polaco-rutenos [8, 49]. Сам же о. Ковалик пише, що і чужинці і самі українці (в безпосередньому мовленні) вживали назви греко-католик [4, 22], але в імміграційному уряді вони фігурували як австріякос, рутенос, греко-рутенос, поляко-рутенос (автор дає кириличну форму написання термінів). За словами автора, німецький священик Ф.Фог[3], якому належить перший (1922-го року) нарис про польську імміграцію до Апостолес [19], вживав термін «лос групос де іммегрантес поляко-рутенос» [4, 21], це о. Ковалику  видалося невдалим визначенням, мовляв,  більшість з тих, про кого той пише, були українцями. (До речі, о.Ковалик присвячує в своїй книзі питанням української етноніміки аж два параграфи «Неусталена назва»  і «Властива наша назва» [4, 21-23]). Так само гаряче відстоює «українську» частку в тому, що називалося польською або слов'янською імміграцією в Місіонес, Оксана Сапеляк [8, 46-47]. Сучасний професійний підхід до цього питання висвітлений в статті С.Ціпка та Дж. Лера “Спірна ідентичність: протиборство формулювання національної спадщини першопоселенців в Місіонес” [14].

У відсутності точної етнічної ідентифікації українців у тогочасній аргентинській дійсності для досвідчених істориків та етнологів немає нічого дивного. По-перше, на той час, в умовах бездержавності і  неконсолідованості українського народу, це була нормальна ситуація. Це був певний історичний етап у виробленні української етноніміки: етноніму “українець” передувала низка конфесіонімів, етнотопонімів тощо. По-друге, питання етнічної самосвідомості, які на той час були актуальними в середовищі галицької інтелігенції, не входили “до порядку денного” іммігрантів: це були прості селяни, які боролися за виживання, смішно було б від них вимагати усвідомлення своєї етнічної ідентичності та відстоювання своєї етнічної окремішності від, скажімо, поляків. Якщо вже на те пішло, їх більше турбувала конфесійна ідентифікація. Смішно також вимагати від німецького священика чи якого-небудь аргентинського службовця досконалого знання етнічної ситуації в Східній Галичині і чіткого формулювання етнічної приналежності. 

Відсутність або недосконалість етнічної ідентифікації в ХІХ – на початку ХХ ст. – не лише українсько-аргентинська проблема. Ці питання виникали і в інших країнах, куди іммігрували українці. Так,  дослідник ранньої української імміграції до Канади Володимир Кає,  який працював з корабельними імміграційними записами, пише, що українці там фігурують як, “Austrians”, “Galicians”, “Bukowinians”, “Ruthenians”, “Little Russians”, “Routhaninas’, “Hallatians” [13, 23]. Цікаво, що при підготовці перепису населення 1931 р. канадська державна статистична служба активно обговорювала питання: як же називати українців [13, 24].

  Проблеми з пошуками в статистичних даних свого коріння мають не лише українці, і не лише бездержавні чи малі народи. Як не дивно, до списку спільнот, яких важко вичислити зі статистичних даних тодішньої Аргентини, потрапили навіть іспанці (!): виявляється, у реєстрах вони “невидимі” [11, ХХІV], так само, як і українці, щоправда, з іншої причиниа саме, через те, що вони були іспаномовні. С.Ціпко з приводу українців пише: “Неможливо сказати, скільки з-поміж 163 тис. 862 росіян і 87 тис. 266 австрійців, що іммігрували між 1857 і 1920 р., були українцями [11, 1].

Сучасна наука ставиться до цієї проблеми спокійно, розуміючи, що у даному випадку потрібно працювати за іншою, не прямолінійною відбірково-класифікаційною методикою, а застосовуючи принцип комплексності, і відразу ж “закладаючи” в підрахунки можливу похибку, “не перетягуючи ковдри” на себе від поляків чи інших етнічних груп і не засуджуючи тодішніх істориків та чиновників.

б) Другий тип джерел, базовий для історичного дослідження, - це документи. У темі, яка нас цікавить, - приїзд перших українських поселенців і участь у заснуванні колонії, - хотілося б бачити законодавчу базу: імміграційні та колонізаційні закони. На жаль, вони (саме у вигляді джерел, а не у вигляді використання праць інших дослідників) практично майже не фігурують у дискурсі про першопоселенців-українців в Аргентині. Виняток становить дослідження М.Данилишина, який наводить уривки законів про імміграцію та колонізацію. Він також публікує у своїй праці документальні дані списку українців Апостолеса, яких нагородили на честь 50-річчя заснування містечка (27 серпня 1977 р.) [12, 33]. З тверджень о. Володимира Ковалика також відомо, що існували “урядові провінційні муніціпальні документи” [4, 21], однак, на жаль, українськими дослідниками вони не опрацьовані.

в) Третій тип джерел – свідчення учасників подій. Природно, що знайти сьогодні респондента, який би був носієм усного оповідання про заснування першого поселення в Аргентині і про піонерський період – практично неможливо. Саме тому тут інтерв’ю сучасних респондентів не дуже знадобилися. Тим не менше, О.Сапеляк [8, 48] та С.Ціпко [11, 4-5] не випустили можливості залучити до своєї версії заснування української спільноти в Аргентині хоч якісь деталі з пам’яті респондентів.

Перший факт використання матеріалів опитування знаходимо в праці о. Володимира Ковалика, який в кінці своєї книги, в додатках наводить надзвичайно цінний документ: питальник, складений владикою Андреєм Шептицьким ще в 1922 році. Питальник був надісланий до о. Івана Сенишина, який на той час служив в Апостолес. Серед них є кілька питань, що стосуються піонерського періоду української спільноти (“Кілько в якій колонії є душ? З яких повітів старого краю і коли прибули?” [4, 196]), а також ряд інших питань етнологічного спрямування [4, 197].

М.Данилишин прибув до Аргентини ще в 1927 році і як просвітянський діяч усвідомлював важливість теми заснування української громади. Він мав змогу безпосередньо спілкуватися з першопоселенцями і збирати інформацію (“На вступі слід зазначити, що про це знаємо тільки з переказів та заяв поодиноких наших громадян, які живуть ще в Місіонесі” [12, 78]). Як згадувалося вище, автор за свого часу розсилав поміж першопоселенцями квестіонарії [12, 81].

Щодо інших джерел мемуарного характеру, О.Сапеляк користується спогадами оо. Василіян, (щоправда, їхня місія була заснована в Апостолес лише в 1908 р.), а С.Ціпко – спогадами, опублікованими міністерством сільського господарства.

Література. Як бачимо, джерельна база для розкриття питання  першопоселення українців в Аргентині, – досить обмежена. Саме тому дослідники нерідко опираються на публікації інших авторів, які мали більше можливостей для дослідження або більший доступ до першоджерел. Серед авторів-лідерів за посиланнями на них – німецький священик о.Фредерік Фог [19], аргентинець польського походження Е.Пизік [15], сучасний польський історик Р.Стемпльовський [17; 18]. Крім того, всі сучасні дослідники в більшій чи меншій мірі користувалися працями отців-василіян: владики А.Сапеляка, о. С.Вапровича та о. В.Ковалика.

Рік і місце першого поселення.

Офіційна версія започаткування першого українського поселення в Аргентині наступна.

 Місце заснування – Апостолес (зараз місто), що перебувало на Національній території (нині в провінції) Місіонес. М.Данилишин називає Місіонес колискою українського поселення в Аргентині [12, 302]. Рік заснування – 1897-ий. Лише о. Степан Вапрович подає 1898 рік [1, 11]. Пояснення в розбіжності дат нам надав у приватній переписці син Михайла Данилишина Юрій: хоч українські першопоселенці прибули до Апостолес у 1897 році, проте офіційно українська колонія заснована в 1898 році [24].

Сучасне містечко Апостолес на час прибуття перших колоністів (поляків, українців, італійців), представляло собою напівзруйновану  занедбану єзуїтську місію, засновану ще в ХVI ст., де в ХІХ мешкали автохтони (індіанці). О. С.Вапрович згадує, що ще застав руїни колишніх церков та інших будов, зведених єзуїтами [1, 12]. За рік до прибуття перших українців, тобто у 1896 р., в Апостолес було розпочато польську сільськогосподарську колонізацію під керівництвом губернатора Хуана Хосе Лянуссе (12, 314).

Отець Володимир Ковалик (на жаль, без посилання на джерело) розповідає, що родини прибули в Буенос-Айрес ще в червні, до серпня перебували в резиденції губернатора провінції Буенос Айрес. З ними не знали що робити, оскільки новоприбулі не мали грошей, щоб купити землю. Аж поки за підтримки польського іммігранта, кравця М.Шеляговського, їх не було доправлено в Апостолес [4, 15]. Михайло Василик дає детальнішу картину, опираючись на книгу Е.Пизіка: іммігранти прибули в Буенос-Айрес 1 липня 1897 р. кораблем «Антоніна», оскільки в готелі не було місця, їх поселили у резиденції колишнього губернатора провінції Буенос-Айрес, що перейшла у власність уряду. Кравець М.Шеляговський, який став радником уряду з імміграційних питань, сприяв переміщенню цієї групи до Апостолес, куди вони спершу попливли рікою Парана до Посадос, а звідти – на військових двоколісних возах, запряжених волами, - до Апостолес [2, 16-17]. Юрій Данилишин, син Михайла Данилишина, у приватнiй переписці з автором статті подає таку інформацію: М.Шеляговський звернувся листовно до губернатора Національої Території Місіонес Хуана Хосе Лянуссі (копія листа перебуває в родинному архіві родини Шеляговських в м. Ля Плята), у якого був радником, з проханням дати дозвіл на поселення українських поселенців. Губернатор не лише дав дозвіл, а й оплатив їм дорогу кораблем до Посадас, а коли ті прибули до Апостолес, допомогли їм купити землю і забезпечили знаряддями праці [23].

На сьогодні факт прибуття українських першопоселенців в Апостолес 27 серпня 1897 р. є загальновизнаним. Разом з тим якось загубилося в анналах історії українців Аргентини документальне джерело, на яке спирається ця версія.

Оксана Сапеляк стверджує, що «офіційно початком української еміграції до Аргентіни вважається 1897 рік. Саме тоді документально (підкреслення наше. – МГ) зафіксовано прибуття в порт Буенос-Айрес 12 галицьких родин у кількости 69 осіб, які згодом осіли у незайманих лісах провінції Місіонес» [8, 13-14]. На жаль, не вказується, який саме документ мається на увазі.  Михайло Данилишин говорить, що інформація походить з матеріалів  громадського уряду (підкреслення наше. – МГ) міста Апостолес [12, 314], а о. Ковалик, між іншим, вживає фразу: «Дня 27 серпня 1897 року, як подають урядові провінційні і муніціпальні документи (підкреслення наше. – МГ)...» [4, 21]. Отже, десь документи насправді існують, однак вони не введені в українсько-аргентинську базу даних як джерела.

Наступне запитання: українці, що прибули, і справді були першими?

Практично всі дослідники переконані, що група, яка заснувала українську колонію в Місіонес, – не перші українці, які опинилися в Аргентині. І для цього вони наводять прямі і непрямі докази.

а) Цікавий факт наводить Сергій Ціпко, який він надибав у статті, опублікованій у канадській газеті «Edmonton Journal», про святкування сторіччя однієї канадійки українського походження, чия сім'я опинилася в Канаді після Аргентини. З її слів зрозуміло, що її родина прибула в Аргентину 1881 р. [11, 4].

б) у приватній переписці з автором статті Юрій Данилишин наводить цікаву версію про те, що в Аргентині українці з'явилися ще в 1888 році, під час масової єврейської імміграції.  Тоді євреї привезли з собою «українських паничів», які, на відміну від них, добре зналися на землеробстві. Ці відомості опубліковані в книзі «Піонери Аргентини: Єврейські іммігранти» (1892). Ю.Данилишин наводить таку цитату зі згаданої книги: «1888 рік: До країни, за порадою Alliance Israélite Universelle, спонтанно приїжджає вісім українських родин хліборобів, котрі оселилися в Моніготесі (Старому), Провінція Санта Фе, на землях, що належали Колонізаторському Банку. Опісля приїхало  ще п’ятдесят родин». На думку Ю.Данилишина, ці дані потребують перевірки.

в) Ще інший факт виявився у розмові С.Ціпка з Хосе Шенчуком, який повідомив, що його дід був в Аргентині вже у 1892 році [11, 4].

г) С.Ціпко, опираючись на публікацію в «Українському слові», наводить також дані про те, що у лютому 1897 р. (тобто  за 7 місяців до офіційної дати) до Аргентини прибуло 34 українські сім'ї, до яких згодом приєдналося ще 30, всі оселилися в провінції Мендоза [11, 4]. 

д) М.Василик, спираючись на книгу Е.Пизіка, говорить про групу українців Яворських, Килимчуків, Ротчинів, Шевчуків, Стефаницьких, які прибули в Аргентину ще в 1894 році для роботи на залізниці, а в 1897 приєдналися до новоствореної громади Апостолеса [2, 17].

М.Данилишин притримувався думки про те, що перша українська імміграція почалася в 1890 році. Оксана Сапеляк також говорить про це, опираючись на публікацію в «Календарі «Просвіти»» за 1950 р. [8, 46].

Деякі докази пропонуються М.Василиком [3, 14] та О.Сапеляк [8, 46] на основі публікацій Р.Стемльовського та інших авторів про польську імміграцію до Аргентини, яка розпочалася дещо раніше від української.  Згадані автори цілком слушно стверджують, що у списках першопоселенців слов'янського походження є прізвища, які цілком могли б бути українськими. Цю ж думку (щоправда, безвідносно до згаданих книг) висловив М.Данилишин ще в 1979 році [12, 91]. Проте на наведений вище аргумент є контраргумент – дуже багато українських прізвищ схожі на польські.

Першопоселенці.

У цьому питанні в працях дослідників українсько-аргентинської історії є сутєві розходження. По-перше, самі дані відрізняються, а по-друге, дещо відмінною є їх інтерпретація авторами.  У працях варіює і кількісний і якісний (за етнічною приналежністю) склади новоприбулих.

Розглянемо це питання хронологічно.

1. Отець Степан Вапрович пише про 12 родин з Галичини (без вказівки на національність) [1, 11]. Хоч посилання на джерело немає, ми, знаючи його біографію, можемо припустити, ще це дані усної історії (причому від першопоселенців).

2. Єпископ Андрій Сапеляк пише про 14 родин зі Східної Галичини (також без вказівки на національнсть), що складали разом 69 душ (без посилань на джерело) [6, 5].

3. Отець В.Ковалик подає не цифру, а перераховує імена голів родин (чоловіків), опираючись на дані Ф.Фога. Виходить, що до Апостолес прибуло 10 українських родин, перераховано також 4 польські + жінка-одиначка Гонрата Куци (Куца) + парубок-італієць [4, 14]. Автор наводить надзвичайно цікаву інформацію: «Автор релігійно-суспільного місячника «Життя», з нагоди 70-ліття прибутя перших колоністів, подав (інформацію про) 12 родин українських, а 6 польських», за що один професор розкритикував того за явне перебільшення, назвавши це українським шовінізмом [4, 23].

4. Михайло Данилишин пише про 12 українських сімей (опираючись на свідчення о.Вапровича).

5. М.Василик, опираючись на дані  Е.Пизека, притримується думки про те, що у серпні 1897 року до Апостолес прибуло 15 сімей і 1 самотня жінка [2,15]. Всього 69 осіб.

 6. О.Сапеляк підтримує найпершу версію: «12 галицьких родин у кількости 69 осіб» [8, 46].

 7. С.Ціпко опирається на цифру: 14 сімей, серед яких українськими були 9 [11, 6].  У цьому твердженні він посилається на працю Естебана Снігура [16]. У своїй статті у співавторстві з Джоном Лером, Сергій Ціпко, опираючись на версію аргентинського дослідника,  пише, що це була змішана польсько-українська група із 29 (опечатка, читай 69. – МГ) чоловік, що складали 14 сімей: 8 українських, 4 польських, одна мішана українсько-італійська, і одна невизначеного походження, найімовірніше, що українська [14, 168].

На честь українських першопоселенців було споруджено пам'ятники і пам'ятні дошки. М.Данилишин, описуючи святкування 75-річчя першого українського поселення (1972 р.), згадує, що на той час пам'ятник першим поселенцям в Місіонесі вже був споруджений, однак «остаточно невикінчений» [12, 160-161], все ж таки відбулося урочисте посвячення пам'ятника 8 жовтня.

Розходження існують і в іменах першопоселенців.

Почнемо з тієї інтерпретації, яку можна вважати офіційною аргентинською. Це список імен (6 польських і 6 українських), викарбуваних на пам'ятнику українських і польських першопоселенців в Апостолес, які наводить О.Сапеляк у своєму дослідженні (публікуємо, за О.Сапеляк без акцентів). Українці:  Elias Dutca, Tomas Mussi, Miguel Opychany, Nicolas Wisley, Tomas Winnik, Teodoro Pesmeny. Поляки: Matias Bednas, Jan Makzimovitz, Alberto Schesni, Jose apchesen, Conorata (помилка, читай Gonorata. – МГ) Kucy, Juan Koslowski [8, 46]. Дослідниця зазначає, що етнічна ідентифікація тут дискусійна, і наводить українську-аргентинську версію, яка, очевидно, для неї є правильнішою (за даними з українського альманаху «Життя» за 1967 рік): Ілля Білий, Ілля Дутка, Гнат Герцун, Семен Козачик, Теодор Коцур, Теодор Король, Іван Максимович, Тома Мусій, Михайло Опиханий, Теодор Письменний, Тома Винник, Йосиф Собчишин, і польські – Матвій Вернаж, Казіміро Бенчарські, Віценте Домінікуф, Ян Домскі, Гонората Куца і Юзеф Щесни [8, 46].

Узагалі вперше імена українських та польських засновників колонії Апостолес (щоправда нерозчленовані за національною ознакою) дав o. Ф.Фог. Наводимо їх за публікацією М.Василика за його ж українською транслітерацією (у Фога ці імена транслітеровані за польським правописом): Ілля Бяли, Казимир Бенчарскі, Тома Винник, Тома Влізло, Ігнатій Герцун, Віцент Домінікув, Ян Домскі, Ілля Дутка, Семен Козачик, Теодор Круль, Теодор Коцур, Михайло Опиханий, Теодор Письменний, Ян Максимович, Гонрата Куци [2, 19]. Практично у Михайла Василика – найбільш близькі до першосвідчення дані. В інших публікаціях іде «розбивка» імен на польські та українські, без обгрунтування принципів класифікації: чи це на основі усних свідчень, чи це лише за подібністю імен до українських чи польських. З цієї точки зору, найменше «пощастило» Яну (якщо він поляк) або Івану (якщо він таки українець) Максимовичу. Його «перетягують» то в один, то в другий етнічний табір. Ясно, що це більше політичний, а не науковий підхід.

У Володимира Ковалика дані Ф.Фогга покласифіковані за національністю таким чином: «До Буенос-Айресу 1897 року приїхали слідуючі українські родини: Теодор Коцур Теодор Король, Михайло Опиханий, Ілля Дутка, Ігнатій Герцун, Симон Козачик, Тома Винник, Тома Влізло, Теодор Письменний та Іван Білий (Бяли) [2, 14]. Першими польськими родинами були: Вісенте Домініков, Ян Домські, Ян Максимовіч, Гонрада Куци, Казіміро Бенчарскі і один італієць, що відтак оженися з українкою: Гектор Бірареллі [2, 14]. Зі слів автора також зрозуміло, що ці ж дані містяться в книзі Е.Пизіка, лишень «одна чи друга особа є змінена», а аргентинський автор італійського походження Бернардо Аллясія, за словами о.Ковалика, подає лише 5 українських родин і 5 польських  «мабуть, лише для «симетрії». [2, 14].

Естебан Снігур наводить такі імена першопоселенців: українці –  Elías Bialey, Elías Dudka, Ignacio Hertsun, Simón Kozáchеk, Teodoro Kótsur, Teodoro Korol, Juan Maksemovech, Miguel Opejaney, Tomás Vénnek; чотири польскі родини Casimiro Bencharski, Vicente Dominikuf, Juan Domski, Honorata Kucy. Дослідник також стверджує, що серед них був італійський парубок, який відразу після прибуття одружився на українці. За Снігуром, на наступних тижнях до першопоселенців приєдналося ще 3 українські (Tomás Musiy, Teodoro Pesmnenney, José  Sobcheshen) і 2 польські (Matías Bednaz, José Shchensne) родини [16, 113-115. Цит. за:  11, 6-7).

Як бачимо, перед нами різнобій в іменах, їх кількості, у їх написанні та етнічній ідентифікації.

Згадана антропонімічна ситуація представляє собою інтерес як з точки етнолінгвістичної  (перераховуються лише чоловіки, одружені жінки залишаються «невидимими», лише одна незаміжня жінка Гонората Куца потрапила в офіційний реєстр), так і металінгвістичної (дослідники, кожен по-своєму, подають і транслітерують імена).

Як свідчить науковий досвід автора щодо вивчення першопоселенства,  розбіжність в написанні імен – це абсолютно стабільне явище для іммігрантських субкультур на початковому періоді.

Дуже важливим інформаційним ресурсом, без якого не обходиться жодне дослідження про історію іммігрантської спільноти, - це місце на старій батьківщині, з якого прибули поселенці. Ці відомості мають велике значення, особливо для так званих аграрних міграцій, які тривалий час зберігали свій етнографізм. На кінець ХІХ ст. в Європі етнічна ситуація була мозаїчною і дисперсною, а етнічність – розмитою і, як ми вже зазначали вище, часто підмінялася локальними і конфесійними маркерами.

Проаналізувавши роботи дослідників, ми прийшли до висновку, що на сьогодні не існує даних щодо того, з якого села чи бодай з якої місцевості приїхала до Аргентини перша група українців. Існує також мало шансів, що ця інформація коли-небудь буде з'ясована.

Щодо наступних партій українців, що прибували до Місіонес, відомості вже фігурують.

Першу спробу означити, звідки прибули першопоселенці, зробив М.Данилишин на основі усних переказів. Щоправда, ідеться вже про 1900 рік. Автор називає такі села: Незвиска Городенківського повіту, Грушка та Палагічі Товмацького повіту, більше даних – і дуже конкретних – він наводить в пом'янику померлих – де вказані і села і повіти [12, 264-276].

О.Ковалик подає таку інформацію про прибулих 1903 року: Товмач, Коломия, Косів, Бачач (мабуть Бучач), Чортків, Гусятин, Скалат, Тернопіль, Заліщики та ін. [4, 15].

Наводить назви сіл і М.Василик [3, 15]. О. Сапеляк з цього приводу пише: «Михайло Василик інформує, що Дутка Ілля,  Максимович Іван і Мусій тома прибули з Долини, Письменний Теодор – з Косова, подаючи назви населених пунктів без подалього уточнення. Долина і Косів Станіславівського воєводства (нині Івано-Франківська область) на обумовлений період містечка, в яких, зрозуміло, був великий відсоток поляків. До Аргентіни прибули селяни із сіл Долина і Косів Чортківського повіту на Тернопільщині» [8, 47]. Подана дослідницею  інформація була б винятково важливою, якби а) вона мала посилання; б) якби було коректно вжито адміністративно-територіальний термін: Станіславівське воєводство Польської республіки утворене лише в 1909 р., до того це був Край Австро-Угорської імперії. Так само надзвичайно цінна інформація щодо сіл і повітів, з яких прибував караван українців до Апостолес у 1901 році, нівелюється тим, що джерело лише частково ідентифіковане (подається назва альманаху, рік і сторінки, однак немає номера видання і назви публікації). Тим не менше, якщо взяти на віру наведені О.Сапеляк дані і надійність джерела, з якого вони були взяті, в 1901 р. українці прибували з таких повітів: Чортківський, Товмацький (за сучасним правописом Тлумацький), Городенківський, Бучацький, Теребовлянський, Борщівський та Перемишлянський [8, 47].

Дослідниця мала у своєму розпорядженні ще одне джерело: «Хроніки дому оо. Василіян від 1908 року» (на жаль, також фігурує у посиланнях лише у вигляді назви), де є свідчення про те, що перші поселенці «прибули із Покуття (Тлумацького і Городенківського повітів) та Поділля (Бучацький повіт Тернопільщини)» [8, 14].   Зібравши докупи цю інформацію, вимальовується географічна картина: перед нами етнографічно переважно Західне Поділля і Покуття, дещо менше представлена  Лемківщина.

Етіологічні перекази. Одним із найважливіших компонентів імміграційної історії є етіологічні перекази, або – за влучнішою північноамериканською термінологією, - перекази про заснування (foundatin stories). Власне, з них і починається історія тієї чи іншої етнічної спільноти на новій батьківщині. На жаль, в усній історії українців Аргентини не збереглися етіологічні перекази про першопоселенців.

Разом з тим в фонді є дві цікаві історії, які хоч і є походженням з друкованого джерела (Е.Пизека), однак мають типово фольклорний характер. Уперше про них згадує о. Ковалик [4, 14], говорячи, що йдеться про українські і польські родини. М.Василик наводить два згадані перекази про галичан, також припускаючи, що мова може йти не про поляків, а про українців.

За одним з переказів група селян, намірившись їхати в США, спродала своє майно, і прибула в Бремен як транзитний пункт. Однак тут їх перепинила імміграційна санітарна служба США, заборонивши в'їзд до країни через те, що серед них були хворі на туберкульоз. Селяни у відчаї не знали що робити, аж тут до них приступив агент і запропонував поїхати до Аргентини [2, 14] .

Другий переказ оповідає про те, як група емігрантів пливла кораблем до Бразилії, зупинилася біля порту Сантос, одна до містеча їх не пустили, оскільки стало відомо, що там лютує жовта лихоманка. Корабель відправили у Буенос-Айрес [2, 14].

Обидві історії свідчать про те, що першопоселенці могли опинятися в Аргентині на початкових етапах цілком випадково. Те, що ці історії стали надбанням пост-фольклору, свідчить інтернет ресурс, зокрема, сайт Укрінформу [22].

Підводячи підсумки, можна сказати, що досить великою групою  дослідників українсько-аргентинської спільноти була зроблена величезна робота по “реконструкції” найпершого (ініціального) етапу історії українців Аргентини. Головне, була сформульована і прийнята офіційна версія, яка задовольняє всіх. І цього цілком достатньо для широкого загалу, однак не для науковців.

Адже ця версія значною мірою будується на вірі (переважно на довірі до праць дослідників польської імміграції), а не на фактах  (цифрах, документах). Головною проблемою колективної наукової версії є джерела. До речі, М.Василик [2, 17] та С.Ціпко [11, 13]) й самі про це пишуть. Поки що, з наукової точки зору, – непрямі докази версії початків української громади в Аргентині переважають над прямими.  На жаль, часом той чи інший факт потрапляє в те чи інше дослідження через “треті руки”: так, один з авторів посилається на факт з праці Стемпльовського, який той узяв з книги о. Фогга, який, в свою чергу, мав справу з першоджерелом, та й то, судячи з усього, усним.

Наукова версія походження української спільноти в Аргентині, безсумнівно, має базуватися на першоджерелах, на добротній документально підтвердженій базі даних джерел (статистичних імміграційних та колонізаційних даних, документів та записів громадських, муніципальних, провінційних урядів, тодішньої преси, ранніх парафіяльних записів української католицької та російської православної церков (пропозиція С.Ціпка [11, 13]), упорядкованих та ретельно звірених відповідно до сучасних вимог науки усних свідчень тощо). 

Така дослідницька ситуація існує не лише у вивченні імміграційної історії українців Аргентини, а й Бразилії, Парагваю, Уругваю, Венесуели. 

Після створення солідної бази даних джерел (у даному випадку початкового етапу імміграції до Аргентини) наступним етапом має стати її вивчення, оприлюднення, історичний аналіз (за сучасними методиками) та інтерпретація. Ще однією можливістю розширити і уточнити історію першопоселенства – це вивчити “висхідну ситуацію”: матеріали еміграції із згаданих повітів, а також історію згаданих сіл.

ЛІТЕРАТУРА.

1. Вапрович С. Аргентина: українська імміграція в ній. – Львів, 1935.

2. Василик М. Українці Аргентини: Історія та сучасність. – Львів, 2009.

3. Василик М. Українські поселення в Аргентині. – Мюнхен, 1982

4. Ковалик В. Василіяни в Аргентині. – Буенос-Айрес, 1988.

5. Погромський В. Проблема міграції з українських етнічних земель до Аргентини у Вітчизняній історіографії // Історичний архів. – 2011. – Вип. 7. – С. 76-80.

6. Сапеляк А. Українська католицька церква в Аргентині (Історичний начерк 75-ліття українського поселення). – Буенос-Айрес, 1972.

7. Сапеляк О. Парагвайці українського походження: церковно-8. громадське життя. – Львів, 2011

8. Сапеляк О. Українська спільнота в Аргентині: історико-етнологічний аспект. – Львів, 2008.

9. Сапеляк О. Українське шкільництво в Аргентині // Народознавчі зошити. – 2000. - #5. – С.890-900.

10. Українці Бразилії: Історико-етнологічне дослідження / ред. М.Гримич, А.Нагачевський, С.Ціпко, О.Калько. – К., 2011.

11. Cipko S. Ukrainians in Argentina, 1897-1950: The Making of Community. – Toronto, 2011.

12. Danylyszyn M. Los Ucranianos en la República Argentina. – Buenos Aires, 1979.

13. Kaye V. Early Ukrainian Settlement in Canada, 1895-1900. – Toronto, 1964

14. Lehr J., Cipko S. Contested Іdentities: Competing Articulations of the National Heritage of Pioneer Settlers in Misiones, Argentina // Prairie Perspectives: Geographical Essays. – 2002. - #3 (October). – P. 165-180.

15. Pyzik E. Los polacos en la República Argentina 1812-1900. – Buenos Aires, 1944.

16. Snihur E. De Ucrania a Misiones: Una experencia de transformación y crecimiento. – Apostoles, 1997.

17. Stemplowski R. Los ucranianos en la Argentina // Estudios Latinoamericanos (Wrocław). – 1976. - #3. – P.289-307.

18. Stemplowski R., Bartlomé L.-J., Lukasz D. Słowiane w argentyńskim Misiones. 1897-1977. – Warszawa, 1991.

19. Vogt, F. La colonización polaca en Misiones: Homenaje a la Colonia Apóstoles en el 25 aniversario de su fundación. – Buenos Aires, 1922.

20. Wasylyk M. Immigración ucrania in América Latina // Pluralismo cultural: primer colloquio Latioamericano / Ed. N.Binayan, M.Aguanis. – Buenos Aires. – 1978. – P.91-100.

21. Wasylyk M. Immigración ucrania en la República Argentina: Una comunidad por dentro. – Buenos Aires, 2000.

22. http://diaspora.ukrinform.ua/gsu-6.shtml

23. Stefanetti Kojrowicz  C. (Ursula Prutsch) Apóstoles y Azara: dos colonias Polaco-rutenas vistas por las Autoridades argentinas y austro-húngaras. Електронний ресурс:  http://www.elaguilablanca.com.ar/Descargas/ApostolesyAzara.pdf

24. http://es.wikipedia.org/wiki/Ap%C3%B3stoles_(Argentina) 

---

[1] Висловлюємо глибоку подяку Юрію Данилишину за надану копію книги батька. – Авт.

[2] Висловлюємо подяку Юрію Данилишину за те, що він оперативно відсканував згадані книги і переслав авторові на її прохання. – Авт.

[3] Написання цього прізвища в оригіналі вигладає, як Vogt. Більшість дослідників для передачі його українською мовою використовують фонетичний принцип (Фоґ, Фоґґ). Саме так звучить прізвище по-німецьки і саме так німецього пастора називали сучасники. О.Сапеляк застосовує буквенний принцип, тому в її працях він фігурує, як Воґт. Ми вживаємо неподвоєне г (замість подвоєного ґ), опираючись на сучасний український правопис. – Авт.

Хочу посміятися над собою.

Це просто "ужас"!
(Вибачайте з російське словечко)

Може, Бенні Хілла також сфотографували, коли він намагався писати писанки?

В переддень нашої паски я згадала серію практичних семінарів, які я проводила в Посольстві України в Канаді для дружин Послів, де ми писали писанки. Наскільки я виявилася добрим організатором, настільки ж нікчемним писанкописачем. Хочу сьогодні порівняти дві фотографії. На першій я - з виразом обличчя "Взагалі - якщо чесно - це реально зробити?" і Бенні Хілл з його класичною мімікою. Правда є подібність?

Вітаю етнологів і фолькористів з майже професійним святом, з Великоднем - і з тим, що наступив (для українців закордоном, які тримаються Григоріанського календаря) і тим, що ще буде (для нас, юліанців):

http://www.youtube.com/watch?v=exoPz0PvZxc

Запрошення до співпраці в моєму новому проекті

Інформаційний лист 1.

11.12.11

«Я записувала на восьмиканальний

магнітофон пісні від однієї жінли з козачого села.

Однак вона постійно відбивала такт правою ногою.

І нічого не можна було зробити з нею,  

поки я не додумалася підкласти їй під ногу

таку величезну козачу пухову подушку...»

фольклорист Єлена Міньонок (Москва)

Дорогі Колеги!

Поки в друці перебуває третій том  «Народна культура українців: життєвий цикл людини», а в редакційній роботі – четвертий том, я вирішила розпочати новий проект, який називатиметься «Субкультури ХХ-ХХІ століття». Це буде також кількатотомне видання, присвячене молодіжним, професійним, маргінальним ітд. соціальним групам.

Перший том називатиметься «Професійні субкультури: польовики», ідея якого в мене давно крутиться, а «кристалізувала» її Юля Буйських, додавши до етнографів та фольклористів ідею про геологів та археологів.

У том уввійдуть дослідження та польові матеріали про «поле» і про тих людей, які частину свого життя проводять в експедиціях, подорожах тощо – етнографів, фольклористів, археологів, антропологів, геологів, географів, біологів, діалектологів тощо. І, звичайно, найбільше місця буде виділено нам, коханим фольклористам та етнографам. Бо хто, як не ми, про нас напише.

         Структура кожного тому видання і, зокрема цього, буде такою:

1.    Дослідження

2.    Польові матеріали

3.    Спогади

4.    З етнографічної (фольклористичної) класики.

До розділу «Дослідження» подавайте свої статті.

До розділу «Польові матеріали» - Ваші інтерв'ю з Вашими старшими колегами (а пострадянська польова школа, скажу я Вам з мого північно- і південноамериканського досвіду, вартує того). Прошу опитати хороших польовиків старшого віку. Це стосуться передусім моїх колег з ІМФЕ.

Особливе прохання до моїх університетських колег (Ігнатенко, Громова, Пригарін), а також Буйських опитати археологів.

Прохання до Олександри Юріївни долучити щось про діалектологів.

До розділу «Спогади» можна подавати свої спогади про ту чи іншу експедицію чи експедиційне відрядження, чи все скопом.

До розділу «З фольклорно-етнографічної класики» прошу подати старші видання на кшталт Гната Танцюри «Записки збирача фольклору». Можливо, хтось знає якусь працю з минилих часів, яку можна опублікувати повністю щодо збирацької роботи. Можливо, Олена Боряк підкаже, чи можна надрукувати якийсь оригінальний питальник.

Пропоную такі теми для дослідження, написання спогадів або інтерв'ювання:

1.    Побут (облаштування проживання, їжа, транспорт, робота з місцевим населенням, гігієна, інструментарій).

2.    Метафольклор (фольклор про фольклористів та етнографів: перекази, бувальщини, «страшилки», анекдоти, забобони, прикмети, обряди, курйози і т.д.)

3.    Методика (бажано не теоретизування, а саме конкретні методичні прийоми в конкретних ситуаціях, включно з дуже креативними).

4.    Керівники експедицій (планування, дисципліна, психологічна атмосфера), учасники експедицій (характерні прийоми роботи з респондентом – Красіков, спогади про Ваші методи залишили в пам'яті моїх студентів незгладимі враження, – специфіка життя в полі).

5.    Збирачі фольклору ХІХ –  ХХ ст. (з акцентом саме на способі життя і збирацьких прийомах).

6.    Експедиційна мова («переказ» питальників на «людську» мову, робота в двомовному або іншомовному середовищі).

7.    «Пригоди» з технікою.

Терміни:

1. Термін подачі Вашої теми – до 1 лютого 2012 року.

2. Термін подачі матеріалів –  до 15 серпня 2012 року.

Бажаю Вам «попутного вітру» у написанні праці.

Ваша Марина Гримич

Ukrainian Writers’ Colonies: The Subculture of Ukrainian Writers Before and After the Collapse of the USSR

         This paper is written mainly on the basis of fieldwork and ethnographic methods, this being mainly through observing and interviewing. The author grew up in the Soviet writers’ environment, living at the so-called “writers’ village” in downtown Kyiv (Kiev) and spent school vacations in different Будинки творчості письменників (residences where writers can come and write). Later, she herself became a writer and a member of the Ukrainian Writers’ Union, spending many hours interviewing the old generation of Ukrainian writers, on one hand, and actively participating in the literary life of modern Ukraine, on another.

         In Soviet times the social and professional group of writers was mainly a corporative one. By belonging to this corporative organization, called Soiuz sovetskikh pisatelei (The Soviet Writers' Union), in Ukraine – Spilka pys'mennykiv Ukrainy (The Ukrainian Writers' Union), much was shared and learned. The cooperation of Soviet writers obtained the semi-distinctive features of a separate subculture: on one hand, it had very good connections with authorities, but on another, it created somehow an alternative lifestyle, values and communicative system, which gave us a right to identify this group as a separate subculture. Not only were writers a part of this communicative system, but they were also considered a large army of publishers, editors, journalists and even to some extent as - censors.

         The time spent at the Budynky tvorchosti pys’mennykiv was just one episode of how the Soviet writers’ way of life was, but its issue as a subculture is essential one to realize. The specific subculture that was created had appeared only when the members, otherwise its carriers, were located within closed/isolated spaces. For example, one of the most distinctive features of the writers’ corporative subculture was the corporative folklore. It was created, transmitted and shared in the most efficient way at those social institutions.

         In the Soviet Union there were various networks of writers’ residences (as well as composers’, artists’, moviemakers’ residences). Some of them were situated on the territory of the former Ukrainian Soviet Socialistic Republic (Irpin’, Odessa, Koktebel’, Yalta).

Будинок творчості письменників у Ялті

Будинок творчості в Ірпені. Сходи до ставка

Будинок творчості в Ірпені. Перший корпус, про який ходить одна легенда

Будинок творчості письменників в Ірпені
Вигляд на річлу Ірпінь

Коктебель

       

Коктебель

Будинки творчості письменників were maintained by a government Literary fund (Literaturnyi fond) – the corporative writers' organization subsisted on Writers' Union membership fees[1]. This government literary fund covered approximately 90% of the expences for writers under the condition that they were members of theWriters' Union.

         Budynкy tvorchosti pys'mennykiv might be compared with or affiliated somehow with the North American writers’ colonies – residences providing room, board and the opportunity for uninterrupted creative work (writing). Writers would apply to stay in these residences, costing them a very moderate price. This would be roughly only a ¼ or a ½ of the real expenses incurred. The rest of the costs would be covered by the hosting organization. This would be collected through targeted fundraising.

         For example, the Writers' Colony at Dairy Hollow is a residency program for writers and composers in the historic arts village of Eureka Springs in Arkansas). The Colony “hosts more than 50 established and emerging writers a year for residencies that vary in length from one week to three months” from mid-March through mid-December. This colony serves either a subsidized general residency or a Fellowship-funded stay. “In the privacy of separate, individual writing suites fully equipped with bedroom, writing area, wifi, a/c, private bath, private entrance and mini-kitchens, and with all meals provided”[2].

Будинок творчості письменників в Ірпені
Сходи до ставка

         Let’s compare this info with what Budynky tvorchosti pys’mennykiv located in Ukraine, obtained from the 1960s until the 1990s.

Будинок творчості письменників в Ірпені,
Шостий корпус

         One Будинок творчості would be able to host 50-200 writers at the same time. Writers could stay there either 1 day or 1 month, or even 1 year (except during the summer and winter holidays. This was the period of ‘invasion’ by the writers’ children and wives. It was almost impossible for them to write during this time). Usually one residence had 5-10 bedrooms, one mutual living room / lounge with comfortable couches and a television. One house usually had 2 washrooms (for ladies and gentlemen). They did not include kitchens because all the writers were fed in the eating/dining house. The Dining house was the central point of Writers’ Colony. It was a place to eat, to read (library), to watch (movies), to communicate, etc. – it was basically the main communal life venue. One of the most important requirements for all of the Writers’ colonies was that they had to be situated in very picturesque localities.  The living conditions in these Soviet writers’ colonies can be identified as a high level of sovok communal life.

Будинок творчості в Коктебелі
Їдальня

         The Writers’ Colonies Life Style was non-ritualized, mainly middle and older aged men came there (except during the summer period). It was seasonal. Its aesthetics were based on a mish-mash of sovok and bohemianism/bohemia.

         There was only one time-regulation at the writers’ colonies.  The times for breakfasts, lunches and dinners were precisely restricted. The writers spent the rest of the day according to their biological or creative rhythms: the daytime or night was assigned for writing, evenings were appointed for communication.

         The process of communication included:

         - customized “promenades”;

         - “fruit and wine” parties;

Місце для променадів в Ірпінському будинку творчості. Алейка

         - tough (or macho) male drinking parties.

Будинок творчості письменників в Коктебелі.
Набережна як місце для променадів

         The process of communication was not only as a news exchange, it was a fruitful field for sharing the corporative folklore, which is an important part of any subculture.

         The dress code in writers’ colonies was informal, practically there was no special dress code for men. During the summer, ladies (both writers and writers’ wives and daughters), had to abide by certain customs. During the day, they wore whatever they wanted, but during the evening, (for promenades and parties) it was appropriate to wear bohemian-style clothing: long romantic skirts, kerchiefs / scarves / shawls, a lot of jewelry, fancy (funky) hair-dos.

         It was expected that everyone be familiar with the literature of the day and all their associated styles. Even the writers’ housewives were expected to have a good grasp of the literature of the day and participate in the literary and arts discussions.

         As we mentioned above, one of the most important parts of the writers’ subculture was folklore. Folklore, performed by writers was of two types: a) general or common (writers love to sing folk songs, romances and share jokes, including political ones) b) corporative. Corporative folklore predominantly consisted of corporative narratives: personal experience narratives, on the one hand, and legends, on the another.

         Personal experience narratives' repertoire contained:

-       scary stories,

-       professional stories

-       and funny stories.

         Legends (predominantly contemporary legends) were of etiological/ explanatory nature.

         Scary stories dealt with such topics as: the ways and means of dying (suicide stories, stories about unusual deaths); the writers' houses, and their «second generation» problems.

         «В нашому бдинку, на десятому поверсі жив письменник NN, який писав про чекістів, кагебістів, міліціонерів... Його книги видавалися величезними тиражами, хоча писав він нецікаво. ВПросто це було "замовлення". Його страшенно не любили інші письменники, вважалося, що він був стукачем. І що характерно: його життя скінчилося відповідно до його життя. Пішов він якось у ліс по гриби і заблукав. Він бродив по лісу, розхвилювався і помер від серцебого нападу. Але коли його знайшли через невідомо скільки часу, його всього з'їли мурахи. Страшна смерть..." [3].

         All suicide stories in the world are very similar. The differences in the plots appeared in reasons of suicide. During the Soviet times the phenomena of depression, overstress, etc. were not able to be discussed. The official version was: he was a drinker; he was a sick person. But Ukrainian Soviet writers' corporative folklore explained the reasons of taking someone's own life by the political/ideological reasons. Within the Ukrainian writers' communicative system, there were stories of gossip and even legends about someone's death. These stories did not contain the expressions about the conflict between the writer and the system (authority), between his patriotic  or nationalistic views and developed socialism «happy» reality, etc.  Folklore and semi-folklore texts contained the statement, like ioho vyklykaly v KGB ( he had an appointment with the KGB).

         In our times all those stories have been told officially and publically[4]. But in 1960s and1970s, they were a part of writers' «secret» folklore.

         The suicide stories within Ukrainian writers' folklore expanded on their children. And this is not done coincedentally. Ukrainian writer's children (children of Ukrainian writers who wrote and spoke Ukrainian at home) often lived in a stressful atmosphere. They were regarded as being different from the other children, of being little lyers and conspirators from early childhood. The frequency of suicide (as well as abnormal behavior) among the Ukrainian Soviet writers' children was also very high.

         Funny stories of the Ukrainian writers' corporative folklore were mainly created and performed by men. The Ukrainian writers community had quite a few exceptionally talanted storytellers and jokers. Some of them were very famous authors, like Oleksa Kolomiyets', while others were practically unknown as writers, like Kost' Volyns'kyi, who was an extraordinary keeper and carrier of Ukrainian Soviet writers' oral history.

         There is one joke which becomes more funny when people are aware of the context (names of personages):

        Якось раз один  відомий прозаїк спитав одного відомого драматурга: "Альошо, скажи мені, яка розницяміж відьмою і бабою Ягою?" - "Та це, Юро, приблизно, як між твоєю жінкою і моєю!" - відповів той, навіть не усміхнувшись. [5]

         The favorite plots of funny stories were:

-       the jealous wife is coming to Budynok tvorchosti at night to check what her husband is doing there;

-       about iuroduvi (holy fools);

-       and drinking stories.

         Vasyl' Didenko – the author of the poetic masterpiece «Na dolyni tuman» - was about a person with a specific (let's say nomadic) lifestyle and an eccentrical behavior, he lived in his own spiritual world, and was absolutely inadequate and vulnerable in practical issues of society. He himself became a hero for the Ukrainian writers' corporative folklore. Many stories still have been transmitted among the modern writers.

         «Еге ж, Вася Діденко був ще той оригінал! Якось він прийшов в Спілку письменників за матеріальною підтримкою. Йому відмовили. Тоді він сказав, що залізе на дерево перед спілкою і буде гавкати, поки йому не дадуть гроші. Він так і зробив. А треба взяти до уваги, що СПілка була розташована 100 метрів від  ЦК КПУ. Із СПілки повибігали співробітники і почали просити зліти з дерева і перестати гавкати. Це подіяло, поки йому не пообіцяли премію". [6].

         The most popular plots among the professional folk stories were:

-       who and how one became a writer;

-       who and how one used to write;

-       mischief that went on in the writers' colonies;

-       publishing and censorship stories (aesopic language stories; «writing etiquette» stories; honorarium stories);

-       stories about writers' widows.

        

         «NN дуже любив працювати в Будинку творчості в Ірпені, в першому корпусі. А працював він так: вставляв в друкарську машинку рулон папету і друкував романи. потім він віддавав рулон друкарці і та вже передруковувала текст на окремі листки паперу. В Ірпені він працював денно і нощно, не виходив на прогулянки, лише ходив у їдальню. От хлопці вирішили над ним піджартувати: Поки він їв обід, додрукували йому на рулон усіляких лайливих і непристойних речей, а потім додрукували остаббій абзац, який він лишив. І так робилося кілька разів. ЯКе ж було його здивування, коли машиністка, червоніючи, показала йому "його писання!»[7].

         Other examples of the folklore from the Ukrainian writers’ oral traditions include:

-       etiological legends,

-       everyday life / family stories, gossip (love stories, stories about romances: who and with whom is/was an affair; about animals living in Writers’ colony);

-       legends about origins or how things came to be.

         For example, one of the favorite legends inside the writers’ community was a story about the origin of one of the fancy buildings at the Irpin Writers’ Colony. The legend contains some romantic details, which vary in different interpretations. The history of this folklore text is very interesting. For many years it was a part of the Ukrainian writers’ corporative folklore, and namely the folklore of the mentioned writers’ colony.  But in our days it became a source for tourist business projects as an attraction for the locals. And our writers still like to share this legend with a wide audience[8].

         As we can see, the Soviet Writers’ Colonies created their own sub-culture, which can be correlated with professional subcultures, Bohemian (bogema) subcultures and Soviet spa (kurorty) tradition. The Ukrainian Soviet writers' subculture, on the one hand, contained the general (all-union) features of writers' lifestyle, but on the other hand, had its own national specificity, which was strongly expressed in corporative folklore, by means of humor and so called «Aesopian language».

         After the collapse of the Soviet Union the old system of Writers' Unions was almost ruined, and its subculture (let's say: old writers' subculture) was dissappearing. Old-fashioned writers' colonies lost their functions as places for creative work and professional/bohemian communication, and became commercial institutions, such as hotels or recreation centres for the broad general population of tourists.

         In 20 years the new generation of Ukrainian writers has mutated into new forms of corporative communication called 'tusovky', 'prezentacii', etc. The writers' community is less isolated, that it why it lost the unique features of «writers' subculture». The life of modern writers of today encompass different official and non-official organizations, book-stores, award institutions, publishing houses etc. Today's young generation of writers has strong intentions to incorporate to the broader art-projects, show business, youth movement, etc. For example, the art union Ostannia barykada has incorporated different types of activities: literature, muscis, art, folklore, politics. This has now created its own type of literature-artistic life, but still there is almost nothing in modern Ukrainian literature life to be identified as a writers' subculture.

---

[1] http://ru.wikipedia.org/wiki/Союз_писателей_СССР

[2] http://www.writerscolony.org/.

[3] Interview with Halyna Hrymych, 1997

[4] http://www.vechirka.uafor.net/culture/art/2504160303.php

[5] Interview with Kost’ Volyns’kyi, 1998

[6] Interview with Leonid Kononovych, 2005

[7] Interview with Kost’ Volynskyi, 1998

[8] http://dt.ua/articles/47546